Митрополит Олександр (Драбинко) (ol_drabinko) wrote,
Митрополит Олександр (Драбинко)
ol_drabinko

«СИСТЕМА» ТА ГІДНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

ОЛЕКСАНДР (ДРАБИНКО)
Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський

«СИСТЕМА» ТА ГІДНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

Виступ на міжнародних Успенських читаннях
(Київ, 29 вересня 2016 р.,
Інститут релігійних наук св. Томи Аквінського)


Коли я обговорював із організаторами цієї конференції тему виступу, мені порадили суто академічний формат. Приміром, розповісти про довіру до Бога в богослов’ї митрополита Антонія (Блюма). Що ж, тема чудова і, мабуть, саме її й було б обрано для цієї доповіді, якби… серед центральних, титульних тем нинішніх Читань не було присутнє слово «гідність», що викликало бажання висловитись. Ми, православні люди, безперечно, обдаровані. Обдаровані не в сенсі наявності в нашій природі особливих, притаманних лише православним талантів. Обдарованість наша — іншого характеру. Ми обдаровані, оскільки нас обдарували. Ми отримали в дар найдавніше церковне передання і…Тут ви, мабуть, чекаєте від мене традиційного повороту православної думки: хоча ми, православні, й не гідні цього великого дару...

І далі за відомим богословським «лекалом»: короткий вступ про нашу негідність і основна частина, присвячена нашій унікальній православній ідентичності.
Годі й казати, православна богословська традиція унікальна. Та не про це сьогодні є сенс вести розмову. Наше богослов'я чудове. Але наше реальне церковне життя, на жаль, часто будується всупереч і православному богослов'ю, і ​​євангельським заповідям. На книжкових полицях наших учених ченців, священиків й освічених владик можна знайти чимало чудових книг. Твори святих Отців, дослідження з патристики і канонічного права, праці з аскетики. Присутня у сучасних клерикальних бібліотеках і Біблія. Нерідко в дорогій палітурці або в окладі. Іноді з ілюстраціями, а часом і з популярним науковим коментарем. Та ось у чому проблема. Всупереч усім цим богоносним і чудовим книгам, у нашому реальному житті часто торжествують стосунки, які ніяк не можна виправдати у світлі Євангелія, вчення святих Отців або канонічної традиції.

«Система»

У своєму першому закінченому романі «Портрет художника в юності» (A Portrait of the Artist as a Young Man) класик англійсько-ірландської літератури Джеймс Джойс розповідає про перетворення особистості релігійної на особистість художню, ревно віруючого католика — на людину, релігією якої стало мистецтво. Роман є напівавтобіографічним, його написано на основі життєвого досвіду самого Джойса. Як відомо, Джойс був людиною, котра відійшла від католицизму. Хоч він і здобув католицьку єзуїтську освіту, майбутній письменник відмовився прийняти сан і після закінчення коледжу порвав із Церквою, епатуючи суспільство нехтуванням церковною католицькою мораллю (зокрема відмовою укласти церковний шлюб із власною дружиною). У чому ж причина розриву Джойса із католицькою Церквою? Відповідь можна знайти у згаданому романі, де описано навчання головного героя в єзуїтському коледжі. Як і у випадку з багатьма російськими революціонерами, відкидання релігії для Джойса було обумовлене досвідом, отриманим у стінах богословської школи.

«Система». Цей термін у 1990-ті рр. принесли в московські духовні школи колишні неформали, що навернулися до Церкви. Тут існує аналогія із терміном «система» у словнику хіпі або наркоманів. «Система» — це закритий простір із власними корпоративними правилами. Будь-яке замкнуте контркультурне середовище — це «система».

«Я в системі», — кажуть або пишуть в смс студенти і викладачі семінарії, прагнучи повідомити співрозмовнику, що вони перебувають у стінах духовної школи. «Не вписався в систему», — можуть сказати про студента, який із певних причин не зміг знайти спільну мову із семінарським начальством. І тут перед нами розкривається ще одне — уже сумніше значення цього терміну. «Система, — пише анонімний автор інтернет-спільноти «Бурсаки», — це порядок, обумовлений правильним, закономірним розташуванням частин у певному зв'язку. Але коли цими частинами є живі люди, а їхні взаємини намагаються побудувати як відносини шестерень у механізмі, — нічого хорошого не виходить» [1].

Духовні школи орієнтовані на виховання майбутніх церковних пастирів, а не якихось «фахівців у галузі богослов'я». Тому найважливішим завданням наших Семінарій і Академії є воцерковлення особистості, долучення студентів не тільки до певних теоретичних знань, а й до цілком певного — церковного — способу життя. Водночас, як точно підмітив митрополит Іларіон Алфєєв:

«Благочестивим, утім, неможливо стати з примусу. Як каже прислів'я, “невільник — не богомільник”. Примусова участь у богослужінні та молитві замість того, щоб зміцнити в людині віру, може її послабити або зруйнувати. Тим більше — примусові сповідь і причастя. А таке практикується в деяких наших духовних школах.

Скажу прямо: ні змушування до відвідування богослужінь, ні дисципліна, що ґрунтується на страху перед начальством, ні заохочення доносительства й обмовляння, ні примусові “самостійні” заняття в задушливих класах — ніщо з цього не сприяє зростанню релігійності в середовищі студентів духовних шкіл. Радше навпаки»
[2]
.

Революція гідності

Свобода — це завжди ризик. Тому завжди, в усі історичні епохи, знаходяться люди, які прагнуть обмежити свободу інших, зробити їх «правильнішими» і «щасливішими». Та якщо несвободу поза стінами Церкви ще можна обґрунтувати за допомогою деяких, нехай і безпідставних філософських і політичних концепцій, то «примусове спасіння» або насильство над особистістю всередині Церкви — це завжди не лише дурість, а й святотатство. Адже кожен, хто проповідує і практикує у Христовій Церкві несвободу, — відкидає таємницю Хреста. Відкидає той дивовижний спосіб, у який Бог спас людину і світ — спосіб, що зберігає людську свободу.

Революція 2014 р. не випадково отримала назву «революції гідності». Режим Януковича був грабіжницьким, а до його падіння, безперечно, призвела злочинна економічна політика, що розоряла середній клас. Та безпосередньою причиною, що спонукала людей вийти на вулиці, було нехтування влади гідністю людської особистості. Мільйони людей вийшли на Майдан, оскільки були ображені тим, що режим Януковича узурпував їхнє право на цивілізаційне самовизначення, зневажив їхні громадянські права й особисту гідність.

У світі було чимало революцій, які претендували на відновлення знехтуваної гідності народу чи особистості. Однак справжня Революція Гідності відбулася раз і назавжди, коли дві тисячі років тому Бог урятував людину, померши на Хресті, оскільки будь-який інший спосіб спасіння применшував би людську свободу.

Над Богом не владні закони. Зокрема й закон «всесвітньої жертовності». Ісус Христос не був зобов'язаний помирати заради нашого спасіння. Його не примушував до цього жоден космічний закон, що тяжів би над Його особистістю, або ж певні уявлення про справедливість чи милосердя. Бог був вільний обрати будь-який спосіб спасіння людського роду. Він міг спасти нас словом. Єдиного слова Господа Вседержителя вистачило б, аби змусити кожного з нас облишити зло і назавжди пристати до добра.

Та Бог обирає інший шлях. Бог стає людиною, щоб спасти нас зсередини людського існування. Спасти людину, не порушуючи меж її свободи. Бог — творець нашої свободи. Але парадокс християнського Одкровення в тому, що Бог відкривається в ньому одночасно як Вседержитель і Той, Хто добровільно прийняв на себе безсилля перед свободою тварних істот. За влучним образом Вол. Лоського, Бог подібний до трепетного жебрака, котрий «просить милостиню любові біля дверей душі й ніколи не дерзає їх зламати»[3].

Точка розцерковлення

Отже, Бог, неначе жебрак, стоїть біля дверей людської душі. А ми, люди Церкви? Я розумію, що формат наукової конференції передбачає витонченішу систему формулювання думки. Та існують ситуації, коли єдиним способом привнести ясність є постановка найпростіших і водночас найболючіших питань.

Одна з головних спокус держави — порушити право людської особистості на гідність, не дати особистості вибудовувати стосунки з державою як рівноправному суб'єкту. А Церква? Коли нам потрібно обґрунтувати незалежність Церкви від держави, ми зазвичай згадуємо відомі слова апостола Павла про те, що Церква — це Тіло Христове (1 Кор. 12, 27). «Церква іноприродна державі», — стверджуємо ми. «Життя держави плине згідно з земними соціологічними законами, а життя Церкви як Тіла Христового підпорядковане законам вічності». Та чи завжди наше церковне життя плине згідно з цією богословською формулою? Людина немічна. Гідність особистості охороняється державними законами. І все-таки держава, державний апарат майже завжди прагнуть поглинення особистості та порушення її прав. Гідність особистості охороняється і в Церкві. Охороняється її віровченням і церковно-канонічною традицією, що ґрунтується на римському праві. Проте й тут, у церковній спільноті, з огляду на ту ж гріховну неміч людини нерідко мають місце випадки порушення прав і гідності особистості.

Як ми вже зазначили, «система» — це передусім система духовних шкіл. Та існує й ширше значення цього терміна. «Система, — пише вже цитований нами безіменний автор, — це великий симулятор церковної системи загалом, пройшовши крізь який, уже можна визначитися точно, без ілюзій — бути чи не бути священнослужителем». Так семінарія стає не тільки місцем освіти та виховання, а й місцем, де відбуваються сумні метаморфози людської душі. «Я неодноразово зустрічав студентів духовних академій і семінарій, — стверджує митрополит Іларіон, — які мені казали десь так: "Ми прийшли сюди з такою вірою, з таким полум'ям, з такою любов'ю до Бога, з такою відданістю Церкві, з таким гарячим бажанням навчатися. Ми тут усе втратили! Ми перетворилися на циніків, для яких немає нічого святого"». Можу підтвердити слова владики Іларіона: такі зізнання нерідко доводилося чути і мені особисто.

Точкою, що веде до розцерковлення, для Стівена Дедалуса, цього alter ego Джойса, стала почута ним під час навчання в єзуїтському коледжі промова проповідника, котрий безжально описував муки грішників у пеклі. Цей образ завдає Стівену майже фізичного страждання. «Його духовна боротьба пов'язана з прийняттям цього зведеного до системи потойбічного світу або відмови від нього. Зрештою, він його відкидає»[4].

А точкою розцерковлення для багатьох вихованців духовних шкіл стають ті вади, про які так відверто пише митрополит Іларіон (Алфєєв): дисципліна, що ґрунтується на страху перед начальством, доносительство й обмовляння. Як випускник Московської Духовної Семінарії, котрий навчався в ній очно і жив у стінах Свято-Троїцької Сергієвої Лаври, можу засвідчити, що гіркі слова владики Іларіона, на жаль, небезпідставні. Характерні вони і для Київської Духовної Академії і Семінарії, випускником якої я також є. Чимало учителів та учнів київських духовних шкіл із чистою совістю, без перебільшення можна назвати віруючими і церковними людьми. А серед випускників КДАіС я особисто знаю багато священиків і церковних трудівників, які гідно  подолали всі випробування і вийшли з духовної школи дорослими, відповідальними і стійкими в своїй вірі та способі життя християнами. Проте і мені особисто, і багатьом іншим церковним людям добре відомо, що «система» — це явище інтернаціональне, і київські духовні школи тут, на жаль, не виняток.

«Система» чи «систематичне порушення дисципліни»?

Наведу лише один приклад. Не так давно в стінах Київської Духовної Семінарії стався випадок, що набув широкого розголосу завдяки реакції на нього соціальних мереж та ЗМІ. 13 лютого в академічному храмі в ім'я Різдва Богородиці вихованець 4-го класу Київської Духовної Семінарії Сергій Задорожний виголосив проповідь, присвячену такій проблемі духовних шкіл, як доносительство. А вже наступного дня, 14 лютого, на дошці оголошень було вивішено наказ ректора КДАіС: «Задорожного Сергія, вихованця 4-го класу Київської Духовної Семінарії, відрахувати зі студентів за систематичне порушення дисципліни».

Не хочу, щоб мої слова в цій аудиторії сприйняли як звинувачення на адресу владики-ректора КДАіС — Високопреосвященнішого митрополита Бориспільського та Броварського Антонія, перед яким сьогодні стоїть нелегке завдання реформування духовної школи. Сергій Задорожний справді дав певні підстави для адміністративного стягнення. «За усталеною традицією, вихованець семінарії має спочатку показати свою проповідь у письмовому вигляді викладачеві, а вже потім, отримавши на це благословення, усно переказати її з амвона храму. Задорожний схитрував. І викладачеві на стіл ліг текст, який пройшов академічну цензуру. Проте, вийшовши на амвон, він виголосив промову, присвячену такій проблемі духовних шкіл, як доносительство»[5].

Та чи адекватне покарання, накладене на студента, його вчинку? Сергій Задорожний виголосив під час своєї проповіді не той текст, який схвалив викладач. Та хіба не можна було обрати інше, гуманніше стягнення для студента, котрий насмілився вголос, із амвону, висловити власну, нехай, можливо, і хибну, думку щодо життя духовної школи?

«Усім нам добре відомо, — переказав у соцмережах тези своєї проповіді Сергій Задорожний, — як вихованця привчають до підлості. Із середовища учнів обираються улюбленці. Їм дають зрозуміти, що вони користуються особливою довірою начальства. Їм допомагають у навчанні й навіть в особистому житті. Згодом, під час чергової розмови, їм вправно ставлять 2-3 запитання, відповівши на які, учень розповідає цілу історію, що відбувалася в класі, або говорить про те, що зробив той чи інший студент. А коли такого студента мучать докори сумління, він ніби виправдовує себе тим, що зробив це не спеціально — причому це в кращому випадку. Бувають і такі студенти, які вважають це послухом і підносять цю підлість мало не в ранг доброчесного вчинку. Вони не розуміють, що послух, який іде врозріз із совістю та Євангелієм, — не лише не приносить користі, а й є згубним для людини»
[6]
.

Який священик може вийти зі студента духовної школи, котрий звик до таких речей, як страх перед начальством, обмовляння й доносительство? Чи не захоче студент, котрий звик до голодного життя та принижень, отримати матеріальну і психологічну «сатисфакцію» після того, як його хіротонізують у священний сан і відправлять для служіння на парафію? Чи не з'явиться у нього бажання перетворити свою парафію на мікромодель «системи», в якій він виховувався? А, головне, чи не розпочне він священицьке служіння, вже будучи духовним інвалідом, із душею, поточеною цинізмом?..

Розумію, що мої слова можуть здатися комусь надто радикальними. Та це питання має для мене й особистий вимір. 1997 року, будучи вихованцем 4-го класу Московської Духовної Семінарії, я — серед інших учнів нашого курсу — протестував проти упередженого, як ми вважали, ставлення до нас із боку інспектора Семінарії. Наш протест мав масовий характер, і наші вимоги задовольнили. Рішенням владики-ректора 4-й клас вивели з-під юрисдикції Семінарії та перепідпорядкували інспектору Академії. Водночас і мені, і деяким іншим активним учасникам тих пам'ятних для нас подій, тоді негласно повідомили: шанси на продовження навчання у стінах Московської Академії є, але вони далеко не безперечні... Мені пощастило. Божою милістю я не тільки закінчив Духовну Академію (щоправда, вже в Києві), а й опинився біля ніг мого Гамаліїла — Блаженнішого Митрополита Володимира. Та щоразу, коли я чую історії, подібні до історії Сергія, я розумію: якби доля розпорядилася трохи інакше, «вовчий квиток» замість академічного диплома духовної школи міг отримати і я сам, і мої товариші по навчанню в МДС.

Христос, Євангеліє, Євхаристія

Церковне життя не може будуватися на основі анархії. Як не може воно бути облаштоване й на основі невірно витлумаченого демократизму. (Як це, наприклад, мало місце в УАПЦ 1920-х років, де під прикриттям так званої «соборноправності» переміг дух секуляризму). Однак в основі церковної єдності не може лежати й «адміністративна система». Церква не може бути аналогом відомої партії, де під прикриттям принципу «демократичного централізму» утискалися будь-які прояви демократії. Церква не може бути «системою». За своєю природою Церква це живий — тілесний — організм, який живе за образом, заданим її Главою: Христом.

Бог прийшов в образі раба, а не монарха. Слуги, а не пана. Христос вимагав від людини абсолютної відданості істині. Вимагав, — і робив це іноді в дуже недипломатичних і жорстких формах — аби людина не була байдужою до істини, аби вона самовіддано шукала істину, а, знайшовши її, зберігала їй вірність під час будь-яких випробувань. Однак влада Христа над апостолами не була деспотичною. Христос не був тираном. Він не вимагав від Своїх учнів бути «частиною» якогось «божественного цілого», не перетворював їх на інструмент для торжества Своїх ідей і Своєї проповіді. Господь обрав учнів від світу, і внаслідок цього обрання вони стали «не від світу», який їх ненавидів (Пор.: Ін. 15, 19). Та хіба у когось із нас повернеться язик назвати апостольську общину «системою»? Хіба були апостоли «шестернями» в громаді, очолюваній Христом?..
Коли розмірковуєш на тему, яка тебе по-справжньому хвилює, важко втриматися від емоцій і говорити стисло. Тому уклінно прошу вибачення перед присутніми за те, що основна, оціночна частина моєї доповіді виявилася розлогою. Ми говорили сьогодні про «систему» та негаразди й лиха, які вона привнесла в наше церковне життя. То що ж ви пропонуєте? — запитаєте ви. Як вибудувати наше церковне життя таким чином, щоб воно не було зруйноване анархічними імпульсами, але й не перетворилося на задушливу «систему», що нищить людську гідність і свободу?

На моє глибоке переконання, порятунок від «системи» не може полягати в бунті чи церковній революції. Як свідчить історія, здебільшого такі соціальні потрясіння призводять до відновлення колишнього порядку речей. Та де ж тоді шукати ту систему відносин, яка б могла зруйнувати «систему», не руйнуючи Церкви та її давньої традиції?
Відповідь у двох словах: Євангеліє та Євхаристія. Євангеліє відкриває нам простоту і прозорість стосунків між людьми. Відкриває любов як єдине ставлення, що може по-справжньому — у Бозі — пов'язувати різні особистості. А Євхаристія — відкриває служіння і спів-служіння як єдиний тип стосунків, доречний у взаєминах між єпископом, священиком і євхаристичним зібранням.

Ми звикли сприймати священика як постать виокремлену, «взяту» або «обрану» з профанного світу і в цій своїй окремішності — сакральну. Однак Євхаристія і життєвий лад, який у ній відкривається, не дають підстав для такого розділення священства і «простого» (читай: профанного) народу. Єпископ або священик — це предстоятель. Але він стоїть перед Богом не тільки від себе, а й від імені всієї громади. Єпископ або священик, як ми його бачимо в Євхаристії, — радше отець, ніж господин (як іменує єпископа наша літургічна традиція). Метафорично його можна назвати Божим «офіціантом» або, щоб уникнути цього незвичного слова, Божим слугою. Але Церква, в якій він служить, — це не його приватний торжок, не його приватизована територія. У одній зі Своїх притч Господь порівнює Царство Небесне (а, отже, і Церкву) з весільним бенкетом. Царем та господарем цього бенкету або — вживемо цей несподіваний образ, щоб розбудити наших слухачів, які вже занудьгували — «власником ресторану» є не священик або єпископ, а Сам Бог.

Пам'ятаючи про це, а також постійно випробовуючи свою совість перед лицем Євангелія, ми всі маємо шанс безконфліктно, але остаточно й незворотно вигнати дух «системи» з нашого церковного життя. «Система» з'являється там, де зменшується Присутність Христа. Та варто нам повернути свій погляд і життя до Христа, і «система», що здається такою всесильною, зникне, «яко щезає дим... яко тане віск від лиця вогню».






[2] Проблемы и задачи русской православной духовной школы. Доклад на консультации православных богословских школ в Белградском университете (Сербия), 16-24 августа 1997 г. // Иларион (Алфеев), еп. Керченский. Православное богословие на рубеже эпох. — Изд. 2-е, доп. — К.: Дух і літера, 2002. — С. 256, 257.
[3] Лосский В.Н. Догматическое богословие // Богословие. — М., 2009.  — С. 428.
[4] Джемс Т. Феррел. Предисловие // Джемc Джойс. Портрет художника в юности / Пер. с англ. Виктор Франк. —  Неаполь: Edizioni Scientifiche Italiane, 1968. — C. 13.
[5]  Ромашко Кирилл. Почему студент, изобличающий доносительство, не может стать священником [Электронный ресурс] // Деловая столица. — 17 февраля 2015 г. — Режим доступа к ресурсу: http://www.dsnews.ua/society/pochemu-chelovek-izoblichayushchiy-donositelstvo-ne-mozhet-stat-17022015153700
[6] Там же.
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 2 comments