Митрополит Олександр (Драбинко) (ol_drabinko) wrote,
Митрополит Олександр (Драбинко)
ol_drabinko

ПАРАДОКСАЛЬНИЙ ЮВІЛЕЙ. Коли саме і за яких умов була проголошена «українська автокефалія»?

Частина перша

Представники УАПЦ та громадські діячі цими днями святкують «100-річчя початку відродження УАПЦ». Або — в іншому варіанті — «100 років автокефалії». Загальновідомо, що автокефалія, про яку тут йдеться, мала і має самопроголошений характер, тобто була проголошена без погодження із Помісними Православними Церквами та ними сьогодні не визнається. Проте коли, ким саме і за яких історичних умов ця — невизнана досі православним світом — автокефалія була проголошена?


Собор Української Православної Церкви 1991 р.
Питання автокефалії Української Церкви, як відомо, розглядалося на Соборі УПЦ 1-3 листопада 1991 р., який був скликаний її тодішнім Предстоятелем — Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенко)[1]. Однак, цей Собор не проголосив автокефалію Православної Церкви в Україні, а лише засвідчив її користь для майбутнього церковного життя в Україні. Собор УПЦ звернувся тоді з проханням про дарування автокефалії до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II (Рідигера) і єпископату Руської Православної Церкви (Архієрейського Собору РПЦ).

Цікаво, що на думку чільного діяча УПЦ-КП Володимира (Романюка), саме у відмові від само/проголошення автокефалії на Соборі 1991 р., полягала головна стратегічна помилка Митрополита Філарета у його боротьбі за автокефалію. «Коли би Митрополит Філарет, — стверджував Володимир (Романюк), — наважився соборно проголосити автокефалію на соборі 1991 р., то доля УПЦ і Митрополита Філарета, як її Предстоятеля, була б зовсім іншою, а розколу Української Церкви 1992 р. можна було би уникнути»[2].







[1] Як відомо, ухвали цього Собору були підписані всіма його учасниками. Усе ж невдовзі після Собору частина його учасників заявила, що не підтримує прийнятих рішень. Про ставлення до цього Собору спочилого Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира див.: «Українська Православна Церква на межі тисячоліть: здобутки та виклики» // Українська Православна Церква на межі тисячоліть. Документи та матеріали. К.: Видавничий відділ УПЦ, 2012. С. 105-106.
[2] Зі спогадів колишнього секретаря-референта патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка).
Чи відповідає ця точка зору дійсності? Важко сказати, бо, як відомо, історія не знає умовного способу. Не береться до уваги тут й інша складова українського автокефального ребусу: позиція Вселенського Константинопольського Патріархату, який наголошував та продовжує наголошувати на своїй винятковій канонічній компетенції у проголошені нових Автокефальних Церков. (А, отже, він утримався б від визнання автокефалії Української Церкви і у випадку, коли би ця автокефалія була б дарована Московським Патріархатом, і тоді, коли б вона була і само/проголошена собором Української Православної Церкви).
Разом з тим, як можна зрозуміти з матеріалів Собору, прохання про дарування автокефалії (а не її проголошення собором УПЦ) було принциповою еклезіологічною позицією тодішнього Предстоятеля УПЦ[3]. «Собор одноголосно прийняв рішення звернутися до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто законну автокефалію. Собор відкидає самочинну автокефалію, яка завела православних людей до розколу» — заявив Предстоятель УПЦ у своєму Слові у Софіївському соборі[4].

Зрозуміло, що станом на листопад 1991 р. Митрополит Філарет був впевнений, що висловлене Собором та підтримане українською державою прохання про дарування автокефалії поставить Московський Патріархат у ситуацію, коли той буде змушений (навіть всупереч власній волі) дарувати Православній Церкві в Україні цілковиту канонічну самостійність.

Але, як можна зрозуміти з аналізу Доповіді Предстоятеля УПЦ на Соборі, а також з соборних Визначень, що стосуються повної канонічної самостійності УПЦ, тогочасна позиція Митрополита Філарета була обумовлена не лише міркуваннями практичного характеру, але й чіткою богословською позицією. Спираючись на канонічну традицію Православної Церкви, Митрополит Філарет заявив, що оскільки заснувати або оголосити нову Автокефальну Церкву може лише такий церковний орган, який володіє вищою владою у цій Церкві, дарування автокефалії УПЦ є канонічною прерогативою Святішого Патріарха Московського та Архієрейського Собору Руської Православної Церкви[5].







[3] Й, що не менш важливо, відповідала настроям  більшості учасників Собору, які не були готові до самостійного проголошення автокефалії Собором УПЦ
[4] Слово Митрополита Киевского и всея Украины Филарета в воскресение 3 ноября 1991 г. // Собор Украинской Православной Церкви 1-3 ноября 1991 г. Издание УПЦ, Киев, 1992. С. 59. (Цитується у перекладі автора).
[5] Див.: Доповідь Митрополита Філарета на згаданому Соборі: «Керуючись настановами Апостолів та Номоканону, канонічна практика Вселенської Церкви стверджує, що заснувати або оголосити нову Автокефальну Церкву може лише такий церковний орган, який володіє вищою владою у цій Церкві. У нині діючих Автокефальних Православних Церквах така влада властива Помісним Соборам єпископів цих Церков. Природно, що компетенція Собору єпископів Автокефальної Православної Церкви обмежується межами юрисдикції своєї Помісної Церкви». (Там само. С. 28, 30).
Перший Помісний собор
Української Автокефальної Православної Церкви
(5-6 червня 1990 р.)
Не була проголошена автокефалія й на іншому важливому для новітньої церковної історії зібранні — Першому Помісному соборі УАПЦ  (Київ, 5-6 червня 1990 р.). Згаданим зібранням не було прийнято Томосу (або якогось іншого документу), яким би соборно проголошувалася автокефалія Православної Церкви в Україні. Натомість одним з рішень собору було: «Утворити Український Патріархат. Патріархом України обрати Блаженнішого Митрополита Мстислава (Скрипника) з титулом “Патріарх Київський і всієї України”»[1].
Звернімо увагу на формулювання: йдеться про патріарший устрій Церкви[2], а не про автокефалію. Але чому?
По-перше, тут позначився вплив бурхливого політичного життя тої доби. Це була доба «відродження», коли стомлене радянщиною українське суспільство намагалося звільнитися від наслідків комуністичного режиму та заходилося «відроджувати» (або переносити з діаспори) різноманітні суспільно-політичні, культурні та релігійні структури. Зрадянщене суспільство мало потребу у структурах,  які б принаймні символічно залучали людей до «справжньої» (=до-комуністичної) України.

Очолювана Митрополитом Філаретом УПЦ на той час чітко позиціонувала себе як прорадянську і навіть проросійську ідеологічну силу[3]. Тому серед католицької спільноти Західної України символом «справжньої України» стала Українська Греко-Католицька Церква. А у патріотичних колах спільноти православної — цим символом «Церкви-мучениці» та «істинної українськості» стала УАПЦ, чий образ був значно романтизований патріотичною українською інтелігенцією[4]. Таким чином для  політизованої свідомості учасників собору 1990 р. було не так важливо проголосити канонічну самостійність (автокефалію), як інституційно відродити УАПЦ — «справжню українську Церкву», відродження якої ніби «повертало» Україну до її дореволюційного, докомуністичного буття[5].
По-друге, той факт, що собор УАПЦ проголосив утворення «Українського Патріархату», але утримався від проголошення автокефалії, може пояснюватися тим, що інституційно оформлена на цьому зібранні УАПЦ мислилася учасниками собору, як пряма спадкоємниця УАПЦ Василія Липківського (яка, як відомо, оголосила про свою «автокефалію» ще 69 років тому — на соборі 1921 р.). Принаймні, саме про таку ідентифікацію свідчить ще одне рішення згаданого зібрання: «Постанову Другого Всеукраїнського Собору УАПЦ, що відбувся в 1927 році, про самоліквідацію УАПЦ вважати недійсним»[6].
Мені достеменно не відомо, в якому саме середовищі і ким готувалися документи Першого помісного собору УАПЦ. Але судячи з незадовільного богословського рівня соборної документації, це були особи без належної освіти у царині канонічного права, ймовірно, з кола діячів національно-демократичного руху. «Аналізуючи події та документи того часу, — писав спочилий Митрополит Мефодій (Кудряков), — ми маємо чесно визнати, що спосіб, у який був проголошений новий Патріархат, на жаль, не відповідав ні масштабу події, ні її значенню в новітній церковній історії. Документи, ухвалені Собором, сьогодні виглядають дещо наївно. Відчувається, що їх писали у стані емоційного піднесення, часом без належного опрацювання, ймовірно, миряни з числа ініціаторів відродження УАПЦ»[7].
Зауважує спочилий Предстоятель УАПЦ, якому було властиве критичне осмислення новітньої історії цієї церковної спільноти, й «головний канонічний парадокс Собору 1990 р.». «Два найважливіших рішення Собору — це визнання канонічно нечинним акта 1686 р. та проголошення Патріархату. Однак, парадокс соборного “Рішення” в тому, що проголошення неканонічності акта 1686 р. зазначене у п. 9, а ухвала утворити “Український Патріархат” — п’ятьма пунктами вище. І це невипадково. Адже коли чітко дотримуватися канонічної логіки, то після визнання нечинності акта 1686 р. Українська Церква мала би де-юре повернутися до свого попереднього статусу Київської Митрополії у складі Вселенського Патріархату»[8].
Дійсно, Рішення згаданого собору виглядають суперечливими не лише у світлі канонічної традиції Церкви, але й з точки зору формальної логіки. Так, у пункті 4 йдеться про проголошення «Українського Патріархату», а нижче — у пункті 8 — говориться про повернення до статусу, який Українська Церква мала до 1686 р.: «Всеукраїнський Собор повертається до свого правового Статусу, який мав перед незаконним приєднанням до Московської Патріархії». Таким чином, формальне слідування логіці пунктів Рішення мало б привести нас до цілком кумедного висновку: ніби собор УАПЦ спочатку (у пункті 4) проголосив «Український патріархат», а невдовзі його скасував, «повернувшись» до статусу автономної Митрополії у складі Константинопольської Церкви (у пункті 8).
Про незадовільний рівень підготовки матеріалів собору свідчить й інший факт, підмічений Митрополитом Мефодієм: у «Зверненні першого Всеукраїнського Собору УАПЦеркви до українського народу», апології новопроголошеного Київського патріархату відведено лише один абзац, причому одна з ключових фраз цього абзацу повністю запозичена з виступу кардинала Йосипа Сліпого на Другому Ватиканському Соборі[9].

[1] Рішення Першого організаційного Всеукраїнського Святого Собору Української Автокефальної Православної Церкви, що відбувся 5-6 червня 1990 року в місті Києві. Пункт 4. Цит за: Протопресвітер Мирослав-Євген Максимович. [Новітня історія УАПЦ]. Рукопис. C. 47.
[2] Цікава канонічна деталь, яка характеризує церковно-канонічну свідомість учасників Собору УПЦ 1991 р. і собору УАПЦ 1990 р. Якщо у документах Собору 1991 р. йдеться про заснування Східними Патріархами і Главами інших Помісних Церков Київського Патріархату (див. Визначення, пункт 8), то собор УАПЦ проголошує заснування «Українського Патріархату». Як бачимо, відмінність полягає не лише у способі заснування патріаршого ладу в Українській Церкві (самопроголошення у випадку УАПЦ, та заснування Східними Патріархами та Главами Помісних Церков у документах Собору УПЦ), але й у назві самого Патріархату (який у випадку УПЦ дістає традиційну територіальну назву «Київський», а в документах собору УАПЦ має назву, яка видає етнофілетичні настрої учасників зібрання: «Український»).
[3] Про це див.: Ігор Ісіченко, архиєп. Історія Христової Церкви в Україні. Конспект лекцій для студентів духовних шкіл. Харків, 1999. С. 209-210.
[4] Яка знала про трагічну історію УАПЦ 20-30-х, але мала дуже поверхові знання про канонічні суперечки, пов’язані з цією церковною структурою.
[5] Аналогічні сподівання у колах російської інтелігенції у той час покладалися на Російську Православну Церкву закордоном.
[6] Рішення Першого організаційного… Пункт 10. (Там само). Аналогічна позиція — інституційно відроджена на соборі УАПЦ є спадкоємницею УАПЦ Василія Липківського — висловлена і в телеграмі на ім’я Президента СРСР М.Горбачова. «Ми, учасники Всеукраїнського Православного Собору Української Автокефальної Православної Церкви сповіщаємо Вас, що в днях 5-6 червня 1990 року в столиці України м. Києві відбувся організаційний Собор, який проголосив відновлення Української Автокефальної Православної Церкви, що незаконно була ліквідована в 1930 році під час чергового спалаху сталінського терору (т.зв. процесу СВУ)». Цит. за: Мефодій (Кудряков), Митрополит. Цит. вид. С. 52.
[7] Мефодій (Кудряков), Митрополит. Один народ, одна мова, одна нація: вибрані праці до 15-річчя Предстоятельства (2000-2015). К.: Видавничий відділ Фонду пам’яті Митрополита Мефодія, 2015. С. 45.
[8] Там само. С. 45-46.
[9] Там само. С. 48.
Українська автокефалія та документація УАПЦ
у 1942-1944 рр.
Існує думка, що автокефалія була проголошена на київському соборі єпископів УАПЦ (9-17 травня 1942 р.)[1]. Однак, такий погляд слід визнати некоректним, оскільки канонічний аналіз документів УАПЦ цього часу вказує на те, що її єпископат дійсно прогнув до створення автокефальної Православної Церкви в Україні, але разом з тим не ініціював формального, де-юре, проголошення незалежності від свого Кіріарха — Блаженнішого Митрополита Діонісія (Валединського), Глави автокефальної Варшавської Митрополії[2].
Так, у документах вже згаданого травневого собору 1942 р. дійсно міститься заклик до всіх священнослужителів єднатися у «Єдину Святу Автокефальну Православну Церкву»[3]. Але яка саме Церква тут мається на увазі? Та, яка буцімто була щойно заснована на соборі (на основі самочинної, але ще формально не проголошеної автокефалії)? Або ж автокефальна Варшавська Митрополія, яка існувала на основі Томосу 1924 р.?
Українські єпископи, що отримали хіротонії від ієрархів Православної Церкви в Польщі обрали для своєї церковної структури назву: «Українська Автокефальна Православна Церква». І це, на перший погляд, дає незаперечний аргумент на користь того, що «Єдина Свята Автокефальна Православна Церква» — це  ніщо інше, як відроджена за нових історичних обставин УАПЦ Василія Липківського, але вже з канонічно чинним єпископатом. Однак, не варто поспішати з висновками. Бо той самий травневий собор 1942 р., на якому нібито було фактично введено автокефальний устрій УАПЦ, заочно обрав Митрополита Діонісія «Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу» (до наступного «Всеукраїнського православного собору»)[4].
Навіщо це було зроблено? Очевидно, що в умовах конкуренції з «Автономною Церквою» митрополита Олексія (Громадського)[5] єпископату УАПЦ було невигідно опинитися у ситуації канонічної ізоляції (і, відповідно, у статусі «розкольників» в очах значної частини православної спільноти України).

Натомість зберігаючи зв'язок зі своїм Кіріархом — юрисдикція якого завдяки згаданому обранню Місцеблюстителем Київського престолу формально поширилася вже і на Україну — єпископи УАПЦ зберігали через нього канонічне спілкування зі світовим православ’я. З іншого боку, така перехідна канонічна модель могла в майбутньому призвести до подальшої українізації «Автокефальної Православної Церкви у Генерал-Губернаторстві»[6]: аж до створення на її основі автокефальної Православної Церкви в Україні (визнання автокефалії якої було б гарантовано Томосом 1924 р.).
Так або інакше, але цей канонічний казус зберігся і у подальших документах УАПЦ. Так, в «Акті поєднання» від 8 жовтня 1942 р., підписаному очільником «автономістів» митрополитом Олексієм[7] та представниками Собору УАПЦ говориться наступне: «1) Визнаємо, що фактично Українська Автокефальна Православна Церква вже існує. 2) Українська Автокефальна Православна Церква має єднання зо всіма Православними Церквами через Його Блаженство, Блаженнішого Митрополита Діонисія, що до Українського Помісного Собору являється Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу»[8].
Як бачимо, тут з одного боку констатується фактичний автокефальний статус майбутньої об’єднаної церковної структури, а з іншого — наголошується на її канонічному зв’язку з Першоієрархом автокефальної Варшавської митрополії — Митрополитом Діонісієм. Згадка про Митрополита Діонісія в якості Кіріарха міститься й в іншому важливому документі тогочасної УАПЦ: «Тимчасовому Статуті Святої Автокефальної Української Церкви», де говориться, що «канонічним зверхником» цієї Церкви є Блаженніший Митрополит Діонісій[9].
Інтереси єпископів УАПЦ та самого Першоієрарха Варшавської Митрополії могли суттєво різнитися. Ієрархи УАПЦ виразно прагнули до створення української автокефалії[10]. Зі свого боку, Митрополит Діонісій, якому німецька влада забороняла поза межами Генерал-Губернаторства[11] виконувати канонічно-ієрархічні функції[12], міг використовувати ієрархів УАПЦ для поширення свого впливу на територію України.
Для розуміння парадоксальної канонічної моделі «УАПЦ в юрисдикції Першоієрарха Варшавської Митрополії» важливою є канонічна позиція самого Блаженнішого Діонісія та його інтерпретація Томосу 1924 р.[13]
Як зазначає І. Власовський, наголошуючи на тому, що Православна Церква у колишній Польщі є спадкоємницею Київської Митрополії в її канонічній ролі до 1686 р., Митрополит Діонісій вважав, що саме до неї мали належати православні єпархії на анексованих німецькою владою українських, білоруських та (частково) литовських землях. Автокефалія Православних Церков на цих територіях в майбутньому митрополитом Діонісієм не заперечувалася.

Але оскільки набуття автокефалії під час військових дій з точки зору Митрополита було неможливо, він пропонує наступну — компромісну, з його точки зору, — модель розвитку Церкви. Церковне керівництво на «звільнених» українських, білоруських та литовських землях здійснюється Соборами місцевих єпископів, які фактично самостійно впорядковують місцеве церковне життя. Але на період становлення ці — керовані Соборами єпископів — місцеві Церкви не мають поривати зв'язок з Митрополитом Діонісієм, лишаючись через нього у євхаристійному спілкуванні із Східними Патріархами та Главами Автокефальних Церков[14].
Як бачимо, ця запропонована Першоієрархом Варшавської митрополії, модель надавала єпископату УАПЦ певний час для подальшого упорядкування церковного життя на засадах автокефалії (формальне проголошення якої, як можна здогадатися, могло статися не раніше скликання Всеукраїнського православного собору).

Не варто, проте, забувати, що така автокефалія могла по-перше, бути негативно сприйнята німецькою владою, а по-друге, не отримати визнання з боку Помісних Православних Церков. І тут виникає запитання: а чи була взагалі у тодішніх діячів УАПЦ гостра потреба у проголошенні «своєї», української автокефалії, беручи до уваги що польської держави[15] на той час не існувало, а Томос 1924 р.[16], за певного бажання міг бути витлумачений таким чином, щоби стати основою для автокефального буття цілої Української Церкви?
Принаймні, саме про таку інтерпретацію Томосу 1924 р. може свідчити дивний на перший погляд історичний факт: «На Вербну неділю [9 квітня] 1944 р. єпископат УАПЦ визнав митрополита Діонісія “Патріархом усієї України”. Вручення грамот відбулося в залі засідань Священного Синоду. Митрополит Діонісій виголосив вдячну промову українською мовою. За богослужіннями в храмах УАПЦ почалося підноситися ім’я патріарха Діонісія»[17].

[1] Див. наприклад, інформаційну довідку про історію УАПЦ, розміщену на сайті релігійно-інформаційної служби України: «З ініціативи архиєпископа Полікарпа та з благословення митрополита Діонісія у лютому 1942 року в Пінську відбулося дві єпископські хіротонії: Никанора Абрамовича та Ігоря Губи. Цього ж року український єпископат провів Собор, який фактично проголосив автокефалію Української Церкви».
[2] Існувала на базі виданого Константинополем Томосу 1924 р., яким була надана автокефалія Православній Церкві в Польщі (на час, про який йде мова, — окупована німецькими військами).
[3] І. Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.IV (ХХ століття). Частина друга. С. 223.
[4] Там само.
[5] Глава Української автономної православної церкви в юрисдикції Московського патріархату, митрополит Волинський і Житомирський, екзарх України (з 25 листопада 1941 року).
[6] Назва Православної Церкви в Польщі під час німецької окупації.
[7] Як відомо, підпис митрополита Олексія під цим документом був відкликаний вже на третій день після його підписання.
[8] Цит. за: І. Власовський. Там само. С. 242.
[9] Зокрема у пунктах, де йдеться про вищі органи влади УАПЦ — собор єпископів та тимчасового Адміністратора Церкви, який «призначений на це становище канонічним зверхником Церкви Блаженнішим митрополитом Діонісієм». Цит. за: Там само. С. 226.
[10] Ця точка зору чітко висловлена І. Власовським, який був безпосереднім учасником автокефальних змагань тих часів: «Юрисдикція Митрополита Діонісія… ця юрисдикція, по призначенні Владики Полікарпа, як Адміністратором і благословенні Владикам Олександрові і Полікарпові висвятити українських єпископів, зводилась до духовної опіки над Українською Автокефальною (de facto) Церквою» (Там само. С. 226.)
[11] Генерал-Губернаторство — назва адміністративно-територіального утворення на території окупованої німецькою армією Польщі, що існував в 1939-1945 рр..
[12] Відомо, наприклад, що Митрополит Діонісій мав намір безпосередньо організовувати церковне життя на окупованих німецькими військами землях України. Зокрема, він мав намір прибути у Почаївську лавру у вересні 1941 року, аби очолити святкування на честь преподобного Іова Почаївського та зібрати там собор єпископів своєї Церкви. Натомість це було категорично заборонено німецькою окупаційною владою.
[13] Викладені Митрополитом Діонісієм у «Меморандумі» від 15 липня 1942 р. до німецької влади у «справі організації Православної Церкви на східних землях, занятих німецькою армією».
[14] Див.: І. Власовський. Там само. С. 207-208.
[15] Межами якої була обмежена юрисдикція автокефальної Варшавської Митрополії відповідно до Томосу.
[16] Де історична легітимність проголошення нової Автокефальної Церкви Константинополем спиралася, зокрема, і на той факт, що православні церковні структури в Польщі свого часу входили до складу Київської Митрополії
[17] Ігор Ісіченко, архиєп. Історія Христової Церкви в Україні. Конспект лекцій для студентів духовних шкіл. Харків, 1999. С. 177.
Далі буде
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments