Митрополит Олександр (Драбинко) (ol_drabinko) wrote,
Митрополит Олександр (Драбинко)
ol_drabinko

Світ, який нас оточує. Церква, в якій ми живемо. Звістка, що нас змінює. Частина 3: Смертність

Світ, в якому ми існуємо

З моменту Великого вибуху наш всесвіт невпинно розширюється. Вчені традиційно вважали, що цей процес зрештою зупиниться. Вважалося, що сила тяжіння виявиться сильнішою від первісного імпульсу, який отримав всесвіт у момент Великого вибуху. Але, досліджуючи ці процеси, космологи були шоковані тим, що розширення всесвіту не уповільнюється, а навпаки — прискорюється. Прирікаючи тим самим усе живе на смерть.

«Всесвіт буде знищено», стверджують вчені. А людство ніби не помічає цього пророцтва. «Загине усе. Усі форми розумного життя», висловлюються про ймовірний фінал космологи. Але нашого сучасника не страшить смерть всесвіту. Люди не бояться того, що колись загине усе, бо кожен знає — всі смертні: і ми, і наші нащадки… Автор відомого дослідження «Людина перед лицем смерті» французький історик Філіп Арьєс (Philippe Ariès) розрізняє п’ять головних етапів у зміні ставлення до смерті.

«Ми всі помремо» — знали люди з найдавніших часів. І ставилися до смерті, як до явища хоча і неминучого, але буденного. Ще у Ранньому Середньовіччі людина уявляє смерть як сон, що триватиме до другого пришестя Христа, коли усі, за винятком найзапекліших грішників, прокинуться та увійдуть до Царства Небесного. А на межі між XII та XV століттям смерть мислять вже інакше. Згори-донизу — від складних теологічних конструкцій і до народної культури — транслюється ідея Страшного суду.

Це час індивідуалізації. Спочатку акцент робиться на Суді загальному, пройти через який має усе людство. А приблизно з XV сторіччя поширення набуває концепція суду індивідуального, що має місце одразу ж після смерті людини. Людина індивідуалізується. І ця — індивідуалізована, виокремлена із простору спільного людина — відтепер відчуває моторошний страх перед смертю. Вона знає: одразу ж після смерті їй належить пройти через нове, не менш жахливе випробування — суд.

Європейці ще двічі змінять свої ментальні установки стосовно смерті. Спочатку це буде доба Просвітництва, коли людина відчує свою беззахисність перед природою та зіткнеться з дикою, неприборканою енергією смерті. Прекрасною ілюстрацією цих змін нам дає образотворче мистецтво, зокрема, сюжет (і навіть окремий жанр) «Танок смерті». Або зображення персоніфікованої у вигляді мерця Смерті, яка у танку зводить до могили строкате суспільство Середньовіччя: духовенство та вірян, шляхтичів та селян, чоловіків, жінок і навіть дітей. Впродовж XIV-XV сторіч — зазначає Філіп Арьєс — «Танок смерті» зображується вельми цнотливо. А вже у Дюрера та Ніклауса Мануеля (Niklaus Manuel Deutsch) образ Смерті раптом відкриє своє хтиве обличчя. Персоніфікуючись в образі хтивого юнака, що обмацує жіночі ноги. Або в образі схудлого старця зі штучно збільшеними художником геніталіями... Смерть уже більше не пасивне знаряддя долі. Нею рухають жага насилля та хіть…

Наступний етап культурного переусвідомлення смерті — доба романтизму, коли смерть естетизується і сприймається переважно, як синонім розлуки з живими, та спосіб возз’єднання з померлими коханими та друзями. Віра у загробні покарання відходить. А з нею відходить і страх перед смертю.

Зрештою, на п’ятому етапі, що почався в минулому столітті, Смерть ніби помирає. Захисні культурні механізми майже повністю витісняють її зі свідомості та культури. А згадувати про смерть стає так само непристойно, як публічно говорити про злягання при королеві Вікторії...

Сучасна людина недаремно боїться смерті. Адже саме вона панувала усе ХХ століття. Масове вбивство вірмен 1915 року. Більшовицька революція і громадянська війна у Росії. Голодомор в Україні. Друга світова війна та богоборницька боротьба Гітлера з народом Ізраїля... Жнива смерті у ХХ сторіччі були настільки рясними, що «колективне несвідоме» Європи досі не може прийти до тями.

Про смерть знають усі, окрім маленьких дітей та хворих з порушенням мислення та пам’яті. Але сучасна людина живе так, ніби смерті немає… На сайті worldometers.info ми можемо бачити в онлайн режимі кількість людей, які помирають. 9.543.846 людей померло цього року. 139.344 померлих сьогодні. Цифри щомиті змінюються. І доки я пишу ці слова, кількість померлих невпинно росте.

Цифри фіксують смерть. А наша свідомість прагне від неї звільнитися. «Вмирання і смерть — пише російський блогер — тепер цілком передані нами у руки професіоналів: лікарів, патологоанатомів, працівників крематоріїв та кладовищ». Й додає, що часом у цьому списку фахівців — знаходиться місце і священикові. Щоправда, в якості ще одного «фахівця», що вберігає сучасну людину від травматичного досвіду смерті.

Церква, в якій ми живемо

Християнство заперечило ідею всесильної античної долі. А з нею – й ідею всевладдя смерті, яка нібито назавжди зводить людину до царства мертвих. «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, і до пороху вернешся», каже Господь Адамові (Буття 3,19). Але смерть, що увійшла до світу через гріх Першого Адама — перемагається Новим Адамом або Христом (пор.: Рим. 5,12). Доля людини все ще сповнена скорботи та випробувань. Але відтепер — після того, як на Землю сходить безсмертне Божественне Слово — людську долю визначає вже не безликий Фатум, а воля Небесного Отця. Бог сходить на Землю. Але людство не пізнає Його та засуджує Бога на смерть... Здавалося би що може краще ілюструвати всевладдя Смерті?! Але у Розп’ятті Невинного співпадають останній тріумф Смерті й остаточна її поразка. Розіп’ятий сходить до пекла. І тої ж миті, коли безсмертне Слово потрапляє у полон Смерті, остання перетворюється з «головної діючої особи» людської історії на персонаж другого плану. Смерть знесилено. Вона перетворюється на «кульгаву качку». Точнісінько, як американський президент, термін правління якого спливає...

Символом звільнення стає нове ставлення до померлих. Давні іудеї вважали мертве тіло джерелом нечистоти (Лев. 21,1; Числ. 19,11-16). А для Гомера душі померлих перебувають в Аїді немов непритомні тіні: «…де лиш мертвих тіні безживні блукають, примари людей непритомні» (Одісея, пісня одинадцята). З приходом християнства ці уявлення докорінно переосмислюються. Римляни ховали померлих за містом. А християни переносять кладовища у центри міст. І навіть більше: відправляють богослужіння на гробах своїх мучеників, а згодом зберігають їх останки у храмах.

Християнські мученики перших століть із незрозумілою світові мужністю виходять на арену цирку, де їх чекає смерть від меча або хижих звірів. Смерті не бояться, бо відтепер вона є найкоротших шляхом до Господа Ісуса. Смерть більше не глухий кут. Це – брама, якою християнин уходить до Царства Небесного.

Добровільна убогість. Відмова від влади, високого соціального статусу, навіть від власного імені... Цього ніколи б не було, якби християни дійсно не вірили у те, що земне життя – це лише мандрівка, а смерть – ніщо інше, як перехід до нового та вічного життя... «А що ж сучасна Церква?» — спитає скептик. Боротьба за політичний вплив у суспільстві. Бажання комфортного життя. Розкоші, в яких де-не-де живе духовенство. Хіба все це не свідчить про те, що сучасні християни змінили свої орієнтири? І відтепер шукають привілеїв не у Божому царстві, а у царстві кесаря? Хіба не свідчить це про те, що ми, християни парадоксальним чином повертаємося до давнього — дохристиянського — уявлення про смерть?

Історія Церкви рясніє прикладами святості та немочі, історіями піднесень та падінь. Святі та грішники, мешканці небесного граду та колаборанти світу цього — можуть бути сучасниками та співвітчизниками. Йоан Грозний та Митрополит Филип. Йосиф Сталін та патріарх Тихон. Вони жили в один час та в одній країні. Проте імена Митрополита Филипа та патріарха Тихона — закарбовані до історії граду небесного. А імена Йоана Грозного та Сталіна — до історії граду земного...

Чи мав Йосиф Джугашвілі стосунок до Церкви? Можливо й мав, але до церкви з маленької літери, тобто до земної церковної установи, де він спочатку рахувався учнем Тифліської духовної семінарії Духовної семінарії, а згодом як Вождь та мудрий будівничий народного блага. Але стверджувати, що тиран та вбивця належав до Церкви (з великої літери) було би богозневагою та блюзнірством... Так само і наші сучасники, що втратили живу віру у воскресіння і знову, як колись антична людина, страшаться смерті. Певною мірою Церква відповідальна за цих людей. Особливо за тих із них, які висвячені у високи сани та посідають у церковних структурах високі посади. Парадокс, однак, полягає у тому, що ці люди, – незважаючи на їхні титули і владу, – насправді не належать до Церкви Христа.

Звістка, яка нас змінює

«Христос Воскрес» — свідчить Євангеліє і все церковне передання. «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша», каже апостол Павло (1 Кор, 15,14). І змушує нас обирати між надлогічною вірою у воскресіння та мороком невір’я. Обирати між членством у Церкві Христа Воскреслого та громадянством «світу цього», що може сприйняти Ісуса як «одного з великих праведників світової історії». Але ніколи не погодиться з тим, що Він насправді воскрес з мертвих.

«Ніхто нехай не убоїться смерті, визволила бо нас Спасова смерть» — засвідчує давню церковну віру святитель Іоан Золотоуст (Слово огласительне на Великдень). Не боятися, утім, не означає не сумувати й не плакати (Сам Христос сумував та плакав за померлим Лазарем). Як не означає це й відмови сприймати смерть та смертність як один з головних викликів людського життя.

Усвідомлення власної смертності робить людину людиною. Ми знаємо, що наше біологічне життя зрештою себе вичерпає. Більше того, на власному досвіді ми відчуваємо смертність, відчуваємо як щодня, щохвилини наближається наш кінець. Але, спираючись на досвід Воскресіння Христа, ми намагаємося перемогти власний страх перед смертю та наполегливо шукаємо того, що їй непідвладне: невичерпного життя перед лицем Бога.

Ми боїмося болю, з яким пов’язана смерть. А ще більше — боїмося граничних відчуттів самотності та відчуження, які нам колись принесе смерть та подальша доля нашого тіла, яке має перетворитися на земний порох. «Ти помреш» — шепоче нам страх. «Але у своїй смерті я не буду самотнім» — відповідає віра. «Люди помирають наодинці» — знову лякає нас голос смерті. «Але навіть якщо усі підуть від мене, коли я вмиратиму» — відповідає голос віри — «зі мною лишиться Христос, Який помиратиме зі мною».

Як Бог зазнав смерті? Як таємничий Небесний Чоловік зійшов до пекла? Як смерть розкрила свої обійми перед живим Безсмертям? Нам не дано знати таїни Царства Небесного і тайну смерті Боголюдини. Але ми знаємо що Христос, Який був довершеною людиною, пережив усю повноту смерті та зійшов до останніх глибин пекла. А отже після смерті та воскресіння Боголюдини ніхто з нас вже не опиниться зі смертю сам на сам. Ніхто не страждатиме і не помиратиме сам, без Христа.

Наш всесвіт приречений, кажуть вчені-космологи. Але ми знаємо, що смерть космосу, так само як і смерть кожного з нас, веде не до мороку небуття, а до життя з Воскреслим Христом.

Митрополит Олександр , Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments