УПЦ, Митрополит, Драбинко

Трагедия в Запорожье и требование церковного единства

На протяжении многих лет украинское общество старалось не замечать раскол, считая его проблемой «местного значения». Другими словами, проблемой значимой, преимущественно, для самих церковников. Мол, коль священники сами разделились, то должны и сами, согласно древним правилам, по которым они живут, найти и выход из этой ситуации…

Мы живем в информационную эпоху. Поэтому общество уже давно догадывалось, что «церковники» далеко не всегда и не во всем «живут согласно древним правилам». И все же уважение к церковным канонам и церковной традиции до последнего времени служило чем-то вроде универсальной «охранной грамоты» для людей Церкви. Вплоть до того, что работники ГАИ старались не выписывать штрафы священникам, а правоохранительные органы — не замечать проступков, совершенных лицами в сане. Молчаливый общественный договор предусматривал, что проступки людей Церкви нужно покрывать снисхождением. Не ради иерея Николая или архимандрита Василия, а ради Христа, которому они служат… С подобным же снисхождением общество относилось и к факту церковного разделения. Раскол вызывал недоумение и скорбь. И все же и политики, и общественные активисты считали, что вторгаться в дела Церкви не стоит: мол, там, в Церкви, всё устроено «по канонам», а нам, простым смертным, эти каноны не ведомы. А дальше был Майдан, на котором, как считается, родилось гражданское общество. Аннексия Крыма, которая на десятилетия вперед предельно усложнила взаимоотношения между Украиной и Россией. Военный конфликт на Донбассе, в который, увы, оказались вовлечены и местные священники, поначалу охотно благословлявшие сепаратистов. И, наконец, запорожский инцидент, моментально приобретший символическое значение в информационном пространстве и сознании миллионов украинцев.

Мать, стоящая на коленях перед священником. Мать умоляющая и не умолившая священника совершить отпевание ее погибшего ребенка, крещенного «в неканоническом храме». В какой-то другой ситуации — например, если бы дело касалось венчания в УПЦ пары, принявшей крещение в Киевском Патриархате — аргумент «простите, но мы не признаем таинств, совершенных за оградой официального православия» мог бы ещё и сработать. Или, во всяком случае, не привел бы к массовому осуждению священника и его церковной юрисдикции со стороны общества. Но только не в случае с ребенком, который трагически погиб в Запорожье.

Мы можем приводить любые «богословские аргументы», свидетельствующие, что православное церковное сообщество, иерархия которого не признается мировым православием, не может претендовать на полноту церковности. Но ни один из наших аргументов не убедит человека, знакомого с Евангелием, что Христос поступил бы также, как священник, отказавший погибшему ребенку в молитве…

Попробуем представить себе такой, с позволения сказать, «евангельский эпизод». Ко Христу, родившемуся в Иудеи и жившему по иудейским религиозным законам, пришла женщина-самарянка — представительница народа, веру которого иудеи считали «неканонической».

— Учитель! — обращается ко Христу эта «неканоническая», с точки зрения иудеев, женщина,— помолись над моим ребенком.

И слышит в ответ:

— Прости меня, женщина, но я не смогу помолиться о твоём сыне. Ведь мы, иудеи, не общаемся с самарянами. Да и наши первосвященники, не велят нам молиться вместе с самарянами…

Согласитесь, представить такой ответ из уст Христа невозможно. Более того, каждый, кто читал Евангелие от Иоанна и помещенный там рассказ об общении Христа с самарянкой (глава 4, стихи 4–42) помнит: Иисус не только к удивлению учеников общается с женщиной-чужестранкой, но и открывает ей свое мессианство.

Рис.Разговор Христа с самарянкой у колодца
Фото: ldsbookstore.com
Рис.Разговор Христа с самарянкой у колодца

Но если Христос поступил иначе, то зачем тогда ссылаться на древние канонические правила?.. Неужели правила, каноны, традиция дороже для нас, чем Сам Христос?

Раскол Церкви — это уже не проблема двух епископов в одной области и не двух священников в одном селе. Отныне, после случая в Запорожье, — это проблема матери, которой отказали в отпевании ее ребенка. А вместе с ней — и всего украинского общества.

А еще — это вызов Украинской Православной Церкви, к которой я принадлежу. Вызов, масштабы которого нам еще только предстоит осознать.

Мы привыкли к определенной степени доверия со стороны общества. Но в последнее годы и дни украинское общество посылает УПЦ сигнал за сигналом: не молчите, называйте вещи своими именами, сделайте хотя бы что-то для единства Украинской Церкви!

Когда тебе отказывают в доверии — это, прежде всего, обидно. Но «обидеться» и «отвернуться» от общества — это не только самый простой, но и самый неразумный выбор для будущего УПЦ. «Церковь — это корабль спасения, и тот, кто не успел вовремя вспрыгнуть на палубу, — должен пенять на себя», — говорят некоторые иерархи. Но с богословской точки зрения эта метафора всегда была сомнительной. Ведь, согласно Евангелию, Христос не за тех, кто был «на палубе спасения». Он умер за тех, кто был «за бортом», за тех, у кого не было никаких шансов на спасение без Него.

Каноны — безусловно, важная для церковной жизни вещь. Но ни один из канонов Церкви не стоит выше Христа и Его любви. Церковь всегда говорит о себе, что она ведет людей к полноте любви и единства с Богом. Но как мы можем вести людей к единству и любви, — а тем более, к их полноте — если мы сами не воплощаем в жизни эти дары? Если мы сами разобщены, разделены, расколоты?

Фото: fakty.ictv.ua

Не буду скрывать: узнав о трагическом случае в Запорожье, я сразу же, еще 6 января, помолился о душе новопреставленного младенца на Божественной Литургии. Не скрою и другого: мне стыдно за поступок своего собрата, стыдно за то, что он не смог вместить в свое сердце боль другого человека, не нашел слов утешения, и тем оттолкнул от Церкви не только родителей ребенка, но и множество других людей. Но в этой ситуации виноват не только один конкретно взятый священник. В ней виноваты все мы: каждый епископ и каждый священник УПЦ (а по большому счету и каждый епископ и священник УПЦ КП), которые на своем месте не делают все, от них зависящее, ради единства Украинской Церкви.

Ни Рим, ни Москва, ни Константинополь не смогут сами по себе или даже сообща привести разделенную Православную Церковь в Украине к миру и единству. Не справится с этой задачей и украинское государство. Преодолеть раскол можно только с помощью Божией и только самим украинцам — священникам, епископам и мирянам. А также гражданскому обществу, которое должно максимально прозрачно обозначить свою позицию в этом вопросе: только преодолев свое собственное разделение, Церковь сможет помочь делу примирения нашего многострадального народа.

В конце тридцатых годов в Париже было опубликовано прекрасное эссе преподобной матери Марии (Скобцовой) — святой монахини-эмигрантки, казненной в газовой камере немецкого концлагеря Равенсбрюк накануне Пасхи 1945 г. (по одной из версий, мать Мария вошла в камеру вместо своей соседки по лагерю). В этом,ставшем сегодня классическим, эссе «Типы религиозной жизни», мать Мария выделяет 5 религиозно-психологических «типов» в современном ей русском Православии: 1) синодальный тип благочестия (рассматривающий православие как часть русской государственнической идеи); 2) уставщический тип (где абсолютизируется буква или канон религиозного закона); 3) эстетический ; 4) аскетический ; 5) Евангельский .

Священник, отказавшийся отпеть трагически погибшего ребенка, исходя из мотивов его поступка, кажется нам ярким примером уставщического типа благочестия, который через восемь десятилетий, прошедших с момента написания эссе, приобрел широкое распространение среди постсоветского православного духовенства. Но беда в том, что и представители других «религиозных типов» по тем или иным причинам могут легко оказаться противниками церковного примирения. Российские и украинские «синодалы» сойдутся в непримиримом споре о «национальной идее». Утонченные эстеты будут изо всех сил противиться «варварским» переводам с «боговдохновенного» и «богословски точного» (но непонятного большинству прихожан) славянского языка на понятный (но «обыденный» и «богословски-неточный») современный украинский язык. «Буквоеды-у ставщики» найдут тысячу и один древний канон, при помощи которых без ножа зарежут любую реальную модель восстановления церковного единства. В свою очередь, партия монахов- аскетов заявит, что спасение«канонически-утопающих» есть дело рук самих «канонически-утопающих»…

Фото: inforesist.org

Картина может показаться безнадежной, а дело восстановления церковного единства — абсолютно бесперспективным. Но, к счастью, в реальной жизни представители всех 4 типов благочестия в той или иной мере причастны к пятому — евангельскому — типу религиозности. В своем «чистом» проявлении евангельский тип в современном православии, увы, не слишком распространен. (Хочу подчеркнуть — речь не о том, что большинство православных не читают Евангелия или не стремятся по нему жить; проблема в том, что немногим из нас, к сожалению, эта заповеданная Христом жизнь по Евангелию до конца удается). И в « аскете», и в « уставщике», и в « эстете» — в той или иной мере живет дух человека Евангелия , дух человека, для которого дороже всего в Православии не изысканное византийское искусство, не древнее богослужение или канон, а живое Присутствие Самого Христа, открывающего нам Себя в Евангелии...

Я не знаю лично отца Евгения Молчанова — священника из Запорожья, который отказался помолиться над погибшим ребенком. И я не могу ни в коей мере одобрить его поступок: ни с точки зрения соблюдения канонов (поскольку, если о. Евгений расценивает Киевский Патриархат как схизму или раскол, он должен помнить о существовании 1-го правила св. Василия Великого, гласящего: «…крещение раскольников, яко еще не чуждых церкви, приимати»); ни с точки зрения паст ырской (поскольку, о. Евгений не выполнил своей главной обязанностине проявил пастырской любви и не утешил людей в горе); ни с точки зрения христианской этики (ибо, как я уже писал выше, мне невозможно себе представить, чтобы Христос поступил также, как о. Евгений, отказав матери-«самарянке»). Но я хочу верить, что и в этом человеке, в этом священнике (который несет крайне психологически нелегкое послушание настоятеля храма при детской больнице) жив евангельский дух, жив дух любви Христовой, который рано или поздно приведет его к тому, что он переосмыслит свой поступок.

Фото: Макс Требухов

В единой Церкви заинтересованы все: и сама Церковь, и гражданское общество, и украинское государство. Мы все стремимся к воссозданию церковного единства: к преодолению раскола и дальнейшему совместному бытию в лоне единой, канонически независимой, признанной мировым православием Церкви. Но у каждого из нас есть свои особые, собственные интересы в этом проекте. Украинское государство заинтересовано в единой и независимой от Москвы Церкви как в инструменте объединения нации и сакрализации национальной государственности. Церковь (пусть даже сегодня это еще до конца не осознал ее епископат) заинтересована в единстве, ибо раскол глубоко компрометирует саму православную традицию в глазах общества. Наконец, гражданское общество заинтересовано в единой Церкви, ибо только единая Церковь может успешно морально противостоять деструктивным тенденциям власти: воровству, коррупции и порожденному ими жесточайшему социальному неравенству, которые ныне захлестнули нашу страну.

Государство заинтересовано в автокефалии как в атрибуте полноценной национальной государственности (и этот концепт, заметим, в эпоху глобализации выглядит довольно таки архаично). Но автокефалия — это еще и самый простой и, кажется, единственный способ обрести церковное единство, а с помощью этого единства — и новые возможности оздоровляющего влияния Церкви на общество и государство.

«Война на Востоке — это только одна часть проблемы, — сказал мне недавно мой товарищ-священник. — А другая, не менее трагическая её часть, заключается в том, что мои дети-студенты мечтают эмигрировать из страны». — «А почему они хотят уехать?» — удивился я, поскольку хорошо знаю семью этого священника. И получит простой и страшный для всех нас ответ: «Они любят Украину, но не верят, что гражданскому обществу удастся победить государственную политику воровства и коррупции».

Церковь постоянно публично осуждает коррупцию и коррупционеров. Но много ли значат слова епископов и священников, которые не могут решить свои собственные проблемы? Мы все устали от политического популизма. Но как нам призвать к ответственности политика-популиста, если мы, «церковники», сами не способны в своей жизни воплотить слова Христа о единстве, самоотречении, чистоте жизни? Как, наконец, разделенная Церковь может помочь объединить страну?..

Фото: Макс Требухов

«Альтернативы церковному единству нет», — регулярно заявляют высокие представители всех Церквей. Но запорожский инцидент показал, что «альтернатива», увы, существует. И эта альтернатива, к сожалению, заключается не в сохранении нынешнего status quo, а в маргинализации Украинского православия. Маргинализации, которая, прежде всего, затронет ту его часть, которая церковному единству будет противиться.

P . S . Пока я писал этот текст, украинские СМИ сообщили о двух новых новостях, связанных с трагедией в Запорожье. Первая новость пришла из США. Архиепископ Даниил Памфильский, иерарх Украинской Православной Церкви в США, который недавно посетил Украину в качестве личного представителя Вселенского Патриарха Варфоломея, 6 января во время праздничного богослужения по случаю навечерия Рождества Господня в приходе Пресвятой Троицы в Бенсенвилл (штат Иллинойс, США) помолился за упокой души погибшего в Запорожье младенца Евгения. Вторая новость пришла из Запорожья. Священник Евгений Молчанов сделал новое заявление: «Я, к сожалению, не первый раз сталкиваюсь с тем, что люди крестят детей в Киевском патриархате — и после этого дети погибают. Есть каноны церкви, апостольские правила. Этими правилами руководствуются священнослужители во всем мире. Если бы я отпел этого ребенка, с меня бы владыка снял сан. Но даже это не так страшно. Меня бы покарал Бог». Признаться, я даже не знаю, как комментировать это заявление священника. У меня просто нет слов, и я могу лишь призвать своих читателей к молитве. Призвать вас молиться о том, чтобы Божия любовь приняла в свои объятия ребенка, вразумила моего коллегу-священника и помогла всем нам преодолеть церковное разделение.

Левый Берег

УПЦ, Митрополит, Драбинко

Украинский язык в УПЦ: вопрос решенный

В настоящее время в УПЦ допускаются богослужения на украинском языке, а также на языках национальных меньшинств; вопрос проповеди на украинском языке в УПЦ "полностью решен".

Об этом "Обозревателю" рассказал митрополит Переяслав-Хмельницкий и Вишневский УПЦ МП Александр Драбинко.

В контексте языкового скандала, имевшего место в Запорожской епархии, митрополит сообщил о том, что право совершать богослужения на украинском языке или на языке нацменьшинств УПЦ МП получила "еще на Соборе Украинской православной церкви в 1991 году, затем это право было подтверждено в 1995 году при митрополите Владимире".

Таким образом, если большая половина прихожан желает, чтобы богослужения проводились на украинском языке, их желание удовлетворяется. В противном случае службы проходят на церковнославянском языке, но при этом проповедь звучит на современном языке, - подчеркнул Александр Драбинко.

"Вопрос с проповедью по-украински полностью решен. Кстати, на последнем епархиальном собрании митрополит Онуфрий сказал, что проповедь можно читать по-украински, если паства этого желает. Главное, чтобы язык проповеди был понятен большинству прихожан", - пояснил он.

"Мы не говорим об украинизации богослужения исключительно потому, что это часть патриотического воспитания. Богослужение – это не патриотическое воспитание. На первом месте в нем понятность Слова Божьего для паствы, а на втором месте – воспитательный момент", - сказал митрополит.

"Но также понятно, что, если в Украине государственный язык украинский, то его должны знать и наши граждане", - заметил он.

Таким образом, на сегодняшний день в большинстве регионов Украины верующие УПЦ могут выбирать между церковнославянским и украинским языком богослужения, а в районах компактного проживания национальных меньшинств проводить богослужения на этих языках. Так, "на Буковине очень много румыноязычных приходов, они служат на румынском языке. В Закарпатье в некоторых приходах богослужение совершается на венгерском языке", - сообщил митрополит.

Александр Драбинко также рассказал: поскольку в его епархии количество русскоязычных и украиноязычных прихожан примерно равно, половину богослужений он проводит на церковнославянском, а половину – на украинском. При этом "проповедь у нас всегда только на украинском". "Если раньше Киев был преимущественно русскоязычным, то в последние годы Киев заговорил по-украински", - заметил он.

Митрополит также рассказал, что в настоящее время к печати готовится "Служебник" на украинском языке, переведенный и отредактированный "профессиональными литургистами и знатоками греческого языка".

УПЦ, Митрополит, Драбинко

Путин, введи войска в Киев? Анатомия провокации

Действия активистов общественной организации "С14", организовавших акцию у стен Киево-Печерской лавры, могут быть использованы спецслужбами России в собственных целях.

Такое мнение "Обозревателю" высказал митрополит Переяслав-Хмельницкий и Вишневский УПЦ МП Александр Драбинко.

Комментируя акцию, организованную "С14" под лаврой, которая прошла под лозунгом: "ФСБ, прочь из лавры!" митрополит заметил: "Я отношусь к этой ситуации двояко, поскольку не знаю ее организаторов".

По его мнению, активисты избрали не лучший формат для донесения своих убеждений. "Ряженый "Путин", оскорбительные фразы в адрес священников, удары по капоту машины… Священнику, которые выезжал на своем авто после службы в соборе, побили машину. Это не совсем правильная форма выявления протеста. Если люди уверены в своей правоте, надо поступать иначе", - уверен митрополит.

"Парни поступили не совсем правильно. Надо было просто подойти к владыке Павлу, поговорить с ним", - добавил он.

Митрополит также рассказал о том, какие ассоциации возникли у него в связи с событиями 8 января. "Подобная ситуация была в феврале 2014 года. Когда Янукович бежал, был так называемый мнимый захват лавры. Тогда российские СМИ заявили о том, что "лавру захватили" и призывали: "Путин, введи войска". В этот раз с заявлением выступил Селиванов – дескать, мы приедем из Луганска защищать лавру. Началась мобилизация общины для защиты лавры".

"Не имеет ли это событие двоякого значения? Ведь то же ФСБ может кричать: "ФСБ, прочь из лавры!" - заметил он.

Митрополит предположил, что "сами парни, которые проводили акцию, возможно, не осознавали, что их могли использовать".

Говоря о наличии на территории лавры "тиитушек", о чем заявили "С14", он сказал о том, что "следует разделять монастырь и те организации, которые там находятся". "Есть верхняя лавра, музейные помещения и помещения, которые сдаются в аренду, которые не имеют никакого отношения к монастырю". Вместе с тем митрополит признал, что в свое время "титушки" действительно "тусовались" на территории Киево-Печерской лавры.

УПЦ, Митрополит, Драбинко

Еще раз об «украинских решениях» Собора

«Автокефалия», «автономия» или «независимость в управлении с правами широкой автономии»? Думается, для большинства наших читателей не понятно, чем именно отличаются эти три модели устроения «поместной» церковной жизни. С «автокефалией» и «автономией» еще как бы все более-менее ясно. Это как полная независимость государства и политическая автономия: право жить согласно своим законам. (Так в античную эпоху жили греческие полисы, которым древний Рим даровал право существовать по своим законам, но под контролем римской администрации. Или как жила — а де-юре и продолжает жить — автономная республика Крым в составе Украины). А «независимость с правами широкой автономии»? Рискнем провести некую политическую аналогию и здесь. Подобный церковный статус — это как бы аналог переходного статуса Украины в период с июля 1990 по август следующего года: от Декларации о государственном суверенитете (призванной гарантировать интересы украинского народа в условиях нахождения республики в составе СССР) до Акта провозглашения независимости (принятие которого стало первой вехой полноценной украинской государственности).

Каким образом повлияли на канонический статус Украинской Православной Церкви решения последнего Архиерейского Собора в Москве? Несколько дней назад российские и украинские СМИ облетела сенсационная новость: УПЦ обрела «новый уникальный статус». Затем пресс-секретарь Патриарха Московского священник Александр Волков отметил, что УПЦ остается самоуправляемой частью Московского Патриархата, а изменения в Уставе РПЦ носят исключительно технический характер и не повлияют на статус Украинской Церкви. Позже, уже в украинских СМИ, распространилась информация о том, что, по мнению экспертов, «новый статус» не расширил, а, скорее наоборот, сузил права УПЦ.

Что же произошло на самом деле?

30 ноября этого года в своем докладе на Архиерейском соборе РПЦ в Москве Предстоятель УПЦ Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины Онуфрий сообщил, что полагает «необходимым подчеркнуть особый статус Украинской Православной Церкви, выделив его в Уставе Русской Православной Церкви». Как известно, в составе Московского Патриархата существует несколько Церквей, статус которых определен как «самоуправляемые»: Латвийская, Эстонская и Православная Церковь Молдовы. На первый взгляд, Украинская Православная Церковь – такая же самоуправляемая Церковь, как и упомянутые. Здесь, впрочем, имеет место некий нюанс: в отличие от упомянутых самоуправляемых и автономных Церквей, УПЦ также является «независимой в своем управлении» и пользуется «правами широкой автономии».

Предложение Предстоятеля УПЦ было вполне логично: поскольку УПЦ объективно выделяется из ряда других самоуправляемых и автономных Церквей Московского Патриархата, ее статус целесообразнее прописать в отдельной главе Устава РПЦ «Украинская Православная Церковь». Четко указал в своем докладе Митрополит Онуфрий и те положения, которые, по его мнению, стоит отнести к такой отдельной главе:


  • Украинской Православной Церкви предоставлена независимость и самостоятельность в ее управлении (Определение Архиерейского Собора РПЦ от 25-27 октября 1990 года);

  • Украинская Православная Церковь является независимой и самостоятельной в своем управлении с правами широкой автономии;

  • В своей жизни и деятельности Украинская Православная Церковь руководствуется Определением Архиерейского Собора Русской Православной Церкви об Украинской Православной Церкви 1990 г., Грамотой (Томосом) Патриарха Московского и всея Руси 1990 г. и Уставом об управлении Украинской Православной Церкви.

Не будем вдаваться в подробности упомянутых выше уставов и документов. Заметим только, что здесь собраны все соборные постановления РПЦ и УПЦ, регламентирующие статус и права нашей Церкви. Итак, на Соборе в Москве Блаженнейшим Митрополитом Онуфрием было внесено рациональное предложение, которое могло бы внести дополнительные акценты к существующему каноническому статусу УПЦ. А далее… случилось нечто удивительное. Одобрив предложение Предстоятеля УПЦ, Собор принимает специальное «Определение про внесение изменений в Устав РПЦ». Где предложения Предстоятеля почему-то «обрастают» каноническими «подробностями», которые, увы, не расширяют, а, напротив, ограничивают права УПЦ.

Новое — это хорошо забытое старое. Едва прочитав текст «Определения», я сразу же вспомнил события 2011–2012 годов, связанные с попыткой Москвы не допустить расширения прав УПЦ, зафиксированных в «Уставе про управление УПЦ» (принят Архиерейским Собором УПЦ в декабре 2007 г. и утвержден Собором нашей Церкви в июле 2011 г.).

Здесь необходимо упомянуть о позиции почившего Предстоятеля УПЦ. Митрополит Владимир, как известно, был сторонником поэтапной эволюции УПЦ в сторону расширения ее канонических прав. Блаженнейший не был властолюбивым человеком и никогда не ставил перед собой цель стяжать полноту власти в Церкви. Вместе с тем, почивший Предстоятель четко осознавал, что в новых социально-политических условиях УПЦ не может оставаться «филиалом» Московского Патриархата в Украине, а должна постепенно эволюционировать к полной канонической независимости. Заветной мечтой Митрополита Владимира было восстановление единства Украинской Православной Церкви, разделение которой произошло в конце 80-х – начале 90-х годов ХХ века. Блаженнейший осознавал, что церковное движение за автокефалию, структурированное в самопровозглашенный Киевский Патриархат, может вновь войти в состав РПЦ только в одном единственном случае: если Украина потеряет свою государственность и снова станет частью Российской империи. Такой судьбы Митрополит Владимир для своего народа отнюдь не желал. Он жил и управлял Украинской Церковью без оглядки: а что будет, если Украины не будет? Не желал Митрополит Владимир и другого: спровоцировать дальнейший раскол в УПЦ на основе борьбы за/против автокефалии. В этих непростых исторических условиях Блаженнейший выбрал для своей Церкви путь эволюционного развития. Изо дня в день, от документа к документу, Митрополит Владимир стремился закрепить такой статус УПЦ, который бы позволил украинскому епископату самостоятельно упорядочивать церковную жизнь, а впоследствии безболезненно и бесконфликтно перейти к статусу полной канонической независимости.

Утверждение «Устава про управление» было эпохальным вехой на этом пути постепенного усовершенствования канонического статуса УПЦ. Устав не только провозглашал, что УПЦ «является самостоятельной и независимой в своем управлении и устройстве». Он также предложил новый — неконфронтационный — механизм воплощения этой самостоятельности и независимости. Но в жизнь Церкви вмешалась политика. Причем политика самого неприятного свойства: псевдорелигиозная. На Соборе 2011 г. против Митрополита Владимира и его курса выступил Виктор Нусенкис — донецкий бизнесмен, церковный меценат и, увы, человек с конспирологическим способом мышления, которому везде мерещились «заговоры» против Бога, Церкви и «единой и неделимой» России. Действовал ли Нусенкис по собственной инициативе? Или атаковать Предстоятеля УПЦ ему посоветовал кто-то из влиятельных деятелей соседнего государства? Сегодня это уже не столь важно. Ведь в результате в определенных церковных кругах Москвы действительно пришли к выводу: Митрополит Владимир «молча» провозгласил независимость. Устав решили изменить, для чего туда были внесены такие «дополнения» и «исправления», которые унифицировали его с Уставом РПЦ и сузили канонические права Украинской Церкви. Началось печальное противостояние, когда Москва, видимо не вмешиваясь в ситуацию, начала действовать с помощью двух влиятельных иерархов УПЦ – митрополита Донецкого Иллариона (главы Комиссии по изучению изменений и дополнений к Уставу об управлении УПЦ) и митрополита Одесского Агафангела.

Не будем здесь пересказывать историю этой борьбы. Все это уже часть истории. Отмечу лишь, что тогда Митрополит Владимир не стал отвечать «войной на войну», а поступил как подлинный человек Церкви: задействовал механизм соборности. 31 мая 2012 года Предстоятель УПЦ направил письмо к 46 епископам УПЦ с просьбой высказаться относительно возможных уставных изменений. 33 украинских архиерея дали на письмо Митрополита письменный ответ. Причем большинство опрошенных четко высказались против изменений в Уставе, предлагаемых главой упомянутой Комиссии (на самом деле, как позже подтвердилось документально, все «изменения» и «дополнения» принадлежали не ему лично, а были разработаны в Москве).

Канонические права УПЦ удалось отстоять. Но борьба за «суверенитет» УПЦ была для больного Предстоятеля УПЦ нелегкой ношей. Блаженнейшему оставалось жить всего два года… Будучи секретарем Предстоятеля УПЦ в то время, я, чем мог, помогал Блаженнейшему в его деле отстаивания канонических прав и статуса УПЦ. А теперь представьте мое удивление, когда, читая текст недавнего «Определения», я понял, что большинство «дополнений», которыми обросло предложение Митрополита Онуфрия, — это фактически те самые «дополнения», которые еще в 2011 году влиятельные московские функционеры хотели внести в Устав УПЦ через Комиссию по «изменениям» и «дополнениям».

Решения Поместного и Архиерейского Соборов являются обязательными для УПЦ (пункт 10 «Определения»). УПЦ получает святое миро от Патриарха Московского и всея Руси (там же, пункт 13). Устав УПЦ утверждается Предстоятелем УПЦ и одобряется Патриархом Московским и всея Руси (там же, пункт 3). Имя Предстоятеля УПЦ поминается во всех храмах УПЦ после имени Патриарха Московского и всея Руси (там же, пункт 6). Не буду вдаваться в анализ этих решений, которые, по мнению экспертов, не расширяют, а, наоборот, сужают круг канонических прав Предстоятеля и епископата УПЦ. Однако, хочу отметить, что весь этот круг проблем уже обсуждался при жизни Блаженнейшего Митрополита Владимира, которому с Божией помощью удавалось защитить свое видение устройства церковной жизни в Украине в сторону расширения канонических полномочий украинского епископата.

Каждый руководствуется собственной совестью, собственным пониманием иерархической субординации и, в конце концов, собственным пониманием исторической ситуации, в которой мы все живем. Пять лет назад митрополиты Илларион и Агафангел высказали свое видение и свое мнение по поводу разделения канонических полномочий между Киевом и Москвой. И, когда это видение и это мнение не совпали с видением и позицией Митрополита Владимира, он, хотя и не без боли, воспринял эту ситуацию. Ведь Блаженнейший никогда не запрещал украинским епископам жить по собственной совести и представлениям. Предоставляя свободу не только «сильным и влиятельным», но и всем остальным…

Не хочу и не буду никого осуждать. Тем более, далек я от мысли осуждать Блаженнейшего Митрополита Онуфрия. Всем, кто знает нынешнего Предстоятеля УПЦ, хорошо известно — это человек аскетической жизни и молитвы, который раз и навсегда определил для себя, что его интересуют не внешние, правовые проблемы церковной жизни, а ее содержание, то есть богообщение. К тому же, разве в интересах Блаженнейшего Митрополита Онуфрия суживать свои права как Предстоятеля и права собора епископов УПЦ? Тем более сегодня, когда УПЦ пребывает в фокусе внимания гражданского общества, попрекающего нас московской «канонической пропиской».

Понимаю, все понимаю… На Собор было вынесено предложение: поддержать прошение Митрополита Киевского и вся Украины, и епископат единодушно поддержал это прошение, голосуя за «Определение». Однако, такие документы не возникают сами по себе. Как и у каждого другого текста, у них должен быть автор. Или, точнее, коллектив авторов, поскольку документы такого рода, как правило, разрабатываются не единолично, а при участии группы экспертов и видных церковных деятелей. Вот эта группа церковных деятелей и экспертов, собственно, и несет — как минимум, частично — ответственность за дальнейшую судьбу УПЦ в современном украинском обществе.

Собор имел исторический шанс – не в заголовках СМИ, а на самом деле усовершенствовать канонический статус УПЦ. Это могло быть оптимальное для церковной жизни в Украине решение, решение, которое бы обязательно вошло в историю мирового православия. А именно одобрение автокефального устройства Украинской Церкви, которое бы позволило ей ликвидировать возникший на базе борьбы за автокефалию раскол. И это могло бы быть решение промежуточное и менее смелое, но тоже полезное для нашей церковной жизни — дать Украинской Церкви канонические права, аналогичные тем, которыми она пользовалась в составе Константинопольского Патриархата (когда Православная Церковь в Украине пребывала в юрисдикции Константинополя, но де-факто пользовалась объемом прав, аналогичным правам автокефальной Церкви).

Ни первого, ни второго, увы, не случилось. А принятое решение, к сожалению, стало скорее шагом назад, нежели шагом вперед. Ведь права УПЦ, которые отныне четко зафиксированы в Уставе РПЦ, напоминают скорее не права автокефальной, полуавтокефальной или полноценно автономной Церкви, а ограниченную автономию. Вернее, устроение церковной жизни «на основе автономии», которое было провозглашено в «Положении о временном высшем управлении Православной Церковью на Украине» (принятом на второй сессии Всеукраинского Православного Собора 1918 года и впоследствии, с определенными уточнениями, одобренном Всероссийским Поместным Собором и Святейшим Патриархом Тихоном).

«Определение», которое недавно принял Собор, в некоторой мере созвучно с этим важным в истории нашей Церкви документом. Но разве «Положение» 1918 года смогло обезопасить Православную Церковь в Украине от масштабного церковного раскола? Вспомним историю. Пройдет лишь три года после провозглашения этих «начал автономии», и сторонниками автокефалии будет создана «Украинская Автокефальная Православная Церковь» (октябрь 1921 г.). Возникнет УАПЦ — структура, с которой начнет существовать образованный на базе самопровозглашенной автокефалии раскол. Получит начало разделение, которое, к сожалению, существует и поныне: без малого сто лет! Разделение, которое, скорее всего, будет существовать до тех пор, пока Украинская Церковь не обретет уже соборно провозглашенную и каноническую (признанную полнотой мирового православия) автокефалию.

Я осознаю непростые обстоятельства, в которых живет сегодня фактически ставшая государственной Православная Церковь в России. И понимаю, что в этих особых условиях Русская Церковь не может исключительно самостоятельно, без предварительного согласования с государственной властью, положительно решить украинский церковный вопрос: согласиться на то, чтобы Украинская Православная Церковь отныне беспрепятственно строила свою жизнь на основе полной канонической независимости.

Но, принимая обстоятельства других, я жду аналогичного понимания и нашей ситуации. Призывая церковных деятелей России также понять и принять и нашу позицию — позицию епископов, духовенства и мирян УПЦ, которые, продолжая линию Блаженнейшего Митрополита Владимира, стремятся к усовершенствованию канонического статуса УПЦ. Другими словами, стремятся к законной канонической автокефалии, на основе которой могли бы объединиться в лоне единой канонической Церкви все православные христиане нашей страны.

Мы не стремимся к разделению, не стремимся подчинить церковную жизнь светским ценностям и институциям. Наша цель — преодоление существующего в Украине церковного разделения. Мы стремимся к единству. Стремимся к тому, чтобы Украинская Православная Церковь возобновила свое единство и стала равноправной Церковью-Сестрой в единой семье Поместных Православных Церквей.

Вскоре нас ждет печальный юбилей: столетие церковного разделения, возникшего в процессе борьбы за автокефалию. Сто лет! Не время ли, в конце концов, упразднить схизму и восстановить заповеданное Богом церковное единство?

Митрополит Александр (Драбинко) специально для «Слова и Дела»

УПЦ, Митрополит, Драбинко

До питання Мироваріння та освячення Святого Мира в Києві


До підготовки цієї короткої довідки спонукало два приводи. Перший з них - це кинута ненароком одним церковним діячем, чи то в жарт, чи то серйозно фраза в адресу УПЦ: «Дай им волю, они в Киеве ещё и Миро варить начнут...».

Другий привід - це бесіда на цю тему з нині покійним Ректором КДАіС протоієреєм Миколаєм Забугою. Таким чином, виникло маленьке дослідження. Зацікавленість цією темою, судячи з її актуалізації при намаганні відкоректувати (привести у відповідність Статут УПЦ до Статуту РПЦ у 2011-12рр.), та закріплення норми в Статуті РПЦ 2017р., - викликана не лише в мене. Далі - текст «із шухляди» якому більше 10 років.

"Історичний розвиток Святої Київської Митрополії (Української Православної Церкви) є унікальним явищем в історії Вселенської Православної Церкви. Із самого початку існування Київської Церкви незаперечним фактом постає унікальність Київського Митрополита (як і унікальність усієї Київської Церкви). Історики свідчать про те, що Київський Митрополит як Предстоятель Української Церкви «роздавав миро всім єпархіям на Сході».

Це означає, що централізація сакрального життя Митрополії відбувалася не навколо кіріархальної Церкви, а навколо Церкви Київської. Відповідно до церковного устрою древності, святе миро для України надавалося Константинопольським Патріархом через Митрополита. Тож, ніхто з єпархій Святої Київської Митрополії не їхав до Константинополя за миром, а отримував його в Києві (або у Вільно) з безпосереднього благословення Предстоятеля Київської Церкви.


На початку існування Святої Київської Церкви миро привозили з Константинополя в особливій посудині з вузьким горлом, інкрустованій перламутром, яка дістала назву алабастра (від грецьк. ἀλάβαστρος). За цим миром із усієї Митрополії, яка в різні часи простягалася на територію сучасних України, Білорусі, частково Польщі та Російської Федерації їхали представники єпархій Русі.

З середини ХV століття у грецькому церковному та державному житті наступає криза, яка вже назрівала століттями турки-османи все більше і більше захоплювали території наближені до Константинополя, що, зрештою, закінчилося завоюванням Константинополя в 1453 р.

У цей час зв’язки Київської Митрополії з кіріархальною Церквою перериваються. З Османської імперії греки вже не могли приїжджати до Великого князівства Литовського та Жемайтійського (або, за іншою вимовою Жемойтоського) – федеративної держави, що складалася з литовських, українських і білоруських земель. Відповідно і для наших предків підтримувати безпосередні зв’язки з Константинопольським Патріархом стало вкрай важко. Саме в той час у Київській Митрополії, через неможливість поїздок до Патріархії, починають варити миро. Слід зазначити, що мироваріння стало настільки невідємною частиною прав Київського Митрополита, що дослідники говорять про нього, як про «давню традицію Київської Митрополії, в якій не чекали на миро з Константинополя».

Право варити миро гарантувалося Святій Київській Церкві в якості однієї з умов збереження її незалежних прав та привілеїв при перепідпорядкуванні Київської Митрополії з-під юрисдикції Константинопольського Патріархату до Московського Патріархату в 1686 р. Незважаючи ні на які перипетії, право мироваріння та мироосвячення було збережено за Митрополитом Києва і за часів Священного Синоду.

За часів Російської імперії в Україні мироваріння здійснювалося в Благовіщенському храмі Митрополичих палат у Святій Успенській Києво-Печерській Лаврі на території Верхньої Лаври (до речі, всі сосуди для мироваріння і досі зберігаються у Верхній Лаврі у музеї).

Таким чином, щонайменше впродовж XV, XVI, XVII, XVIII та XIX століть священним правом Православної Церкви в Україні було мироваріння, а прерогативою Київського Митрополита було освячення мира. Лише в 1917 р. ця древня та освячена століттями практика перервалася. У чому ж причина Основною причиною припинення мироваріння в Києві слід вважати комуністично-більшовицький переворот і подальші дії громадянської війни тих часів. Вбивство священномученика Митрополита Володимира, арешти та вбивства десятків архієреїв і тисяч священнослужителів та повний розгром церковного життя – ось далеко не весь перелік факторів, що вплинули на моральний стан людей. Вплинули ці речі і на мироваріння в Києві, яке просто перестали здійснювати.

Православна Церква живе як за духом Євангелія, так і за своїми письмово фіксованими законами (канонами). Але немає жодного документу, який би забороняв Святій Київській Церкві варити миро, а Київському Митрополиту освячувати його - лише непрості роки радянської влади зашкодили відбуватися цьому процесу в Українському Екзархаті.

Враховуючи унікальний статус Святої Київської Митрополії та всієї Української Православної Церкви, який відроджений Томосом Патріарха Олексія ІІ в 1990 р., а також зважаючи на багатовікову традицію варіння та освячення священного мира в Києві з благословення та схвалення кіріархальних Церков (Константинопольської та Московської) вбачається за доречне продовжити (не відродити, не відновити, а саме продовжити – А.О.!) древнє право Святої Київської Митрополії варити та освячувати святе миро для потреб Української Православної Церкви. Це дозволить консолідувати церковне життя православної України, а також сприятиме більш чіткому розумінню слів Патріаршого Томосу 1990 р. про незалежність і самостійність Української Православної Церкви в управлінні при збереженні нею догматичного та євхаристичного єднання з усіма Святими Помісними Православними Церквами."
УПЦ, Митрополит, Драбинко

Ось, нині йдем в Єрусалим...



Дванадцятьох Господь позвав,
Учеників, що з Ним ходили,
І слово їм таке сказав,
Щоб те, що стане, зрозуміли:

Ось, нині йдем в Єрусалим,
І що написано в пророків,
Те, має звершитись над Ним,
Залишилось лиш кілька кроків.

Він є Христос і Син Людський!
Язичникам предАний буде.
Народ же зрадить Його свій,
І поглумляться над Ним люди.

Його принизять й обплюють, -
Нема жалю в серцях упертих.
І битимуть Його, й уб'ють...
І в третій день воскресне з мертвих.

***
Нічого, з того що сказав,
Апостоли не зрозуміли.
Господь їм тайни відкривав,
Ученики ж недоуміли...

+М.О. (Лк. 18: 31-34)

УПЦ, Митрополит, Драбинко

Пустіть дітей



Ісус людей повчав словами,
Гралися діти біля ніг.
Принесли дітлахів тих мами,
Щоб доторкнувся Він до них.

А учні бачили, й сердились,
Забороняли це робить.
Малеча ж - до Христа тулилась…
Господь почав так говорить:

Пустіть дітей, щоб йшли до Мене,
Не смійте їм заборонять!
Душа їх в Боже Царство лине,
А кожен з вас повинен знать:

Хто хоче мати Царство Боже,
Його сприйми ти, як дитя!
Іншим шляхом ввійти не зможеш,
В ворота Вічного життя.
+М.О. (по Лк. 18: 15-17)
УПЦ, Митрополит, Драбинко

О независимости Украинской Церкви

Православные Церкви мира делятся на две категории: автокефальные (или полностью административно независимые) и автономные (глава такой Церкви избирается местным епископатом, но нуждается в утверждении со стороны Церкви-Матери). В настоящее время существует 14 Православных Церквей, чей автокефальный статус признан всем православным миром. Это четыре древних восточных Патриархата (Константинопольский, Александрийский, Антиохийский, Иерусалимский), а также Поместные Церкви России, Грузии, Сербии, Румынии, Болгарии, Кипра, Греции, Польши, Албании, а также Православной Церкви в Чешских Земель и Словакии.

Украинской Церкви, увы, среди этого списка общепризнанных (или, как еще часто говорят: канонических) автокефальных Православных Церквей мира нет. Как нет Украинской Церкви и в другом списке — Православных Церквей, которые опять-таки сообща признаются православным миром как автономные. Например, Финская (в составе Константинопольской Церкви) или Синайская (состоит из одного монастыря святой Екатерины и его подворий и входит в состав Иерусалимского Патриархата).

Фото: mospat.ru

В чем же дело? - спросит меня читатель, которому уже хорошо знакомы такие названия украинских церковных структур как "Украинская Православная Церковь Киевского Патриархата" или "Украинская Автокефальная Православная Церковь". Дело в том, что обе эти структуры мировым православием, увы, не признаются. Церковный мир — мир особый. Здесь никто и никуда не спешит. А к нарушениям древних канонических процедур, даже если жить по ним сегодня очень и очень сложно, — относятся с большим предубеждением.

"Когда же, наконец, будет признана украинская автокефалия?" — решил поторопить греческих иерархов в Константинополе один украинский политик. И получил исчерпывающий, библейский ответ: "у Господа один день, как тысяча лет, и тысяча лет, как один день".

А УПЦ? — спросит нас читатель, который уже слышал, что одна из трех православных юрисдикций в Украине признается Поместными Православными Церквами. А, следовательно — здесь наш читатель делает некое логическое предположение — обладает в мировом православии неким "статусом". Предположение не лишено смысла. Ведь, если вы бесплатно играете на поле Клуба в гольф, то вы, скорее всего, член Гольф-клуба. Так-то оно так. Да не совсем. Ведь и в гольф-клубе есть свои разновидности членства: индивидуальное, семейное, корпоративное, абонемент на гольф и так далее.

Украинская Православная Церковь действительно находится в общении с общепризнанными (каноническими) Поместными Православными Церквами мира. Но наше членство в "православном клубе" имеет не индивидуальный, а семейный или, если угодно, корпоративный характер. Нравится нам это или нет, но никакого особого статуса у современной Украинской Православной Церкви в структуре мирового православия нет. Нас действительно признают, но не в качестве отдельной автокефальной или автономной Церкви, а как составную часть Русской Православной Церкви. Другими словами, как совокупность епархий Московского Патриархата в Украине. (В свое время нынешний Константинопольский патриарх так и написал Митрополиту Владимиру: Ваша Церковь это совокупность епархий Русской Церкви на территории Украины).

От дней вечных к вчерашнему. Последний день ноября был богат на новости, касающиеся украинского православия. Сначала новостная лента запестрела заголовками вроде: "РПЦ официально признала УПЦ независимой церковью". Затем российские СМИ — в один голос и с явным удовольствием — сообщили, что "Филарет просит РПЦ о помиловании". Наконец, вечером стало понятно, что в письме главы УПЦ КП на имя главы РПЦ содержалась просьба не о помиловании, а об отмене «всех решений, в том числе о прещениях и отлучениях… ради достижения Богом заповеданного мира между единоверными православными христианами и примирения между народами». И уже совсем поздно, из заявлений пресс-центра Киевского Патриархата, стало ясно: с точки зрения этой Церкви базой для возможного объединения в будущем может стать только автокефалия. Не автономия, не "независимость в управлении с правами широкой автономии", а именно автокефалия.

Google — страшная вещь. И был бы Google человеком, дружить с таким любопытным и памятливым существом было бы почти невозможно. Кому нужен друг с такой памятью?.. К чему это я? Дело в том, что cпору о том, каким должен быть канонический статус Украинской Церкви, немногим менее ста лет. Вопрос должен был получить свое решение в 1918 г. на Всеукраинском Православном Церковном Соборе, собрать который удалось благодаря огромному желанию "украинофильских" церковных кругов и мудрой пастырской позиции Всероссийского Патриарха Тихона. На том Соборе, увы (последнее слово, кажется, будет преследовать нас на протяжении всего текста!) компромисса достигнуть не удалось. Делегаты Собора вначале были настроены на провозглашение автокефалии. Но позже, когда Митрополитом Киевским и Галицким был избран убежденный великодержавный шовинист Антоний (Храповицкий), — автокефально настроенных делегатов под предлогом "довыборов" просто отстранили от участия в работе Собора. Иначе говоря, просто "выпихнули" в раскол.

Новое пророссийское соборное большинство приняло решение, что Украинская Церковь должна остаться в юрисдикции Московского Патриархата, но должна строить свою жизнь "на началах автономии". Решение было надлежащим образом оформлено (см.: "Положение о высшем временном управлении Православной Церкви на Украине" от 26 июня (7 августа) 1918 г.). Патриарх Тихон признал это решение, но через какое-то время все вернулось на круги своя: победила тенденция централизации церковной жизни, а об утвержденных Собором "началах автономии" никто уже и не вспоминал...

Зачем я об этом пишу? Дело в том, что эта история иллюстрирует, что "новые статусы", которые предоставляет Украинской Церкви Москва, забываются ею при первом удобном историческом случае... Где сейчас благословленная Патриархом Тихоном украинская церковная автономия? "Москва даровала, Москва же и забрала!" А теперь вспомним о новости, которая облетела украинские электронные издания вчера: "РПЦ признала независимость УПЦ". "Это как? На самом деле?" — слали мне вчера sms журналисты, не разбирающиеся в канонических тонкостях. Забавно, но сами творцы медиа-мифов моментально начинают путаться в сущностях, как только речь заходит о Церкви. Здесь, нужно думать, срабатывает инстинкт доверия к Церкви. А ведь и правда: думать, что церковные люди могут защищать и продвигать церковные интересы, подменяя реальное информационной фальш-панелью, как-то не хочется... Увы, друзья, в современном мире и это возможно.

А потому всегда старайтесь различать, где речь идет о Церкви (как о мистическом теле Христа, обозначая которое мы используем прописную букву) и церкви (со строчной буквы, которую мы используем, описывая конкретный социальный коллектив, состоящий из таких же, как и мы сами, немощных грешных людей).

Итак, что изменилось в статусе Украинской Православной Церкви 30 ноября, когда в Москве проходил Архиерейский собор РПЦ? Обратившись к документам собора, мы убедимся, что речь идет о внесении изменений в Устав РПЦ. Если раньше об УПЦ шла речь в главе "Самоуправляемые Церкви", то теперь, чтобы "подчеркнуть особый статус УПЦ", ей будет выделена отдельная глава в Уставе РПЦ.

Как известно, в романах есть главные и второстепенные персонажи, о которых в тексте упоминается мельком, часто в фоновом режиме. А что будет, если поместить все сведения о таком "неглавном" персонаже в отдельную главу? Станет ли такой персонаж, так сказать, главнее? Согласен, аналогия не до конца корректна. Да и сама идея — прописать права и обязанности УПЦ в отдельной главе — вполне логична и не может вызывать никаких сомнений. Во-первых, УПЦ действительно не только самоуправляемая Церковь, а Церковь, которая является независимой и самостоятельной в своем управлении с правами широкой автономии. Во-вторых, прописав ее статус в отдельной — "Украинская Православная Церковь" — главе Устава РПЦ, можно таким образом выделить ее уникальный статус. Вот только статус этот имеет сугубо внутреннее значение. Ведь он описывается не в Уставе Поместных Православных Церквей мира (к слову, ведь и Устава такого нет: все Поместные Церкви живут сегодня по своим национальным квартирам-уставам), а в уставе Русской Православной Церкви. Но ведь если статус Церкви А регулируется Уставом Церкви B, то ведь говорить о том, что Церковь А является "независимой", это очевидное преувеличение? Не правда ли?

Фото: mospat.ru

И еще: оказывается, облекшись в конкретное соборное Определение, предложение Блаженнейшего Митрополита Онуфрия (изложить статус УПЦ в отдельной главе Устава РПЦ) обросло дополнениями, которые, по слову экспертов, "впервые за много лет отчетливо сужают самостоятельность УПЦ в рамках РПЦ/Московского Патриархата".

Не буду перегружать читателя техническими подробностями, которые он и без моей помощи может найти в экспертном комментарии портала "Религия в Украине". Укажу лишь на несколько главных моментов, которые теперь сформулированы в Определении таким образом, чтобы по возможности расширить каноническое влияние на украинскую церковную жизнь Русской Церкви.

Момент первый. Устав Украинской Православной Церкви отныне утверждается ее Предстоятелем и одобряется Патриархом Московским и всея Руси (пункт 3 соборного Определения). "Никогда ранее, — пишет в своем комментарии "Религия в Украине", — РПЦ не должна была одобрять Устав УПЦ, такого пункта в уставе РПЦ не было. Устав УПЦ говорит, что он утверждается Собором УПЦ, и всё. Теперь необходимо обязательно получать одобрение в Москве. При этом возникает естественный вопрос: если центр управления УПЦ находится в Киеве, как на этом настаивает митрополит Онуфрий, поддержанный Архиерейским Собором РПЦ, почему Устав УПЦ должен проходить процедуру одобрения в Москве?" Понимаю возможную реакцию читателя: Устав УПЦ утверждается и одобряется... Да какое, мол, все это имеет отношение к подлинной христианской жизни? Имеет! Как рекомендуют порядочные юристы своим клиентам — "господа, читайте уставные документы!" Ведь то, что сегодня кажется формальностью — завтра может стать причиной недоразумения, а то и конфликта. Вывод простой: простейший способ избежать конфликта завтра это внимательное отношение к таким документам, как Устав, сегодня.

Момент второй. Согласно Постановлению, отныне требуют последующего утверждения со стороны Архиерейского Собора РПЦ все решения УПЦ, касающиеся образования и упразднения епархий, а также об определении их территориальных границ. Критично ли для украинской церковной жизни данное решение? Нет. Речь идет о формализации в уставе РПЦ традиции, которая имела место и раньше. Но можно ли считать такое решение расширяющим независимость УПЦ? Сомнительно. Скорее напротив, канонические права УПЦ здесь сужены.

Момент третий. Пункт 10-й определения гласит: "Решения Поместного и Архиерейского Соборов являются обязательными для Украинской Православной Церкви". Здесь все логично. Раз Украинская Православная Церковь — это составная часть Русской Православной Церкви, то решения соборов последней должны иметь для УПЦ обязательную силу. Но и в этом пункте имеются свои исторические нюансы. "Ранее, — читаем в комментарии портала Религия в Украине, — многие решения московских соборов, исходя из местной ситуации, систематически игнорировались и не исполнялись в УПЦ. Теперь открывается новая интрига в отношениях между РПЦ и УПЦ". Здесь опять-таки вполне понятна логика Московского Патриархата, желающего четко регламентировать права и обязанности своей "неотъемлемой составной части". Но не понятно другое: где здесь расширение прав УПЦ?

В своей жизни я встречал лишь несколько людей, которые любят читать церковные уставы и знают в них толк. И этот текст явно не для них... Поэтому не буду далее перечислять конкретные примеры, где соборное Определение скорее сужает, чем расширяет канонические прерогативы Предстоятеля и епископата... Кому это покажется нужным, может углубить свои знания в этой специфической области, ознакомившись с комментарием, который ми несколько раз цитировали выше.

А теперь несколько сот слов для тех, кто считает, что все эти "уставные" проблемы должны интересовать исключительно "церковных функционеров высшего звена": митрополитов, архиепископов и епископов, словом, одних только "владык". Я должен вас предупредить, друзья: есть в новом, дополненном Уставе РПЦ и пункт, касающийся "простых прихожан", которые не разбираются и не хотят разбираться в тонкостях епископской субординации: кто кому "владыка" и в какой мере...

Имею в виду новую норму, которая отныне закреплена в Уставе РПЦ: "Имя Предстоятеля поминается во всех храмах Украинской Православной Церкви после имени Патриарха Московского и всея Руси". Здесь "все по честному". Если твоим Патриархом является Патриарх Московский, то будь добр, возноси его имя во время богослужения. Но, как мы знаем, в Украине сегодня существуют храмы, духовенство которых поминает на богослужении имя своего непосредственного правящего архиерея и Предстоятеля УПЦ. (А если речь идет о киевских приходах, то только Блаженнейшего Митрополита Онуфрия, который одновременно является и главой нашей Церкви, и правящим архиереем города Киева). Делается это ради "мира церковного". Ни для кого ведь не секрет, что с началом войны на Востоке нашей страны в некоторых общинах УПЦ верующие стали просить духовенство о том, чтобы имя Патриарха Московского за молитвой не возносилось.

"Поминайте Митрополита Онуфрия, а Патриарха — пока не нужно", попросил меня как-то прихожанин. И я даже не спросил его "почему?". Ответ мне был и так известен: ведь я сам видел, как после начала войны на Донбассе в киевских храмах прихожане выходили из храма, едва услышав слова "Патриарх Московский". Я не спросил "почему?", но позволил себе указать своему собеседнику, что все мы — и он, и я, и Патриарх Московский вместе во всеми другими православными людьми — составляем Единую Православную Церковь. "Я прекрасно вас понимаю, — ответил мой собеседник, — но поймите и вы: чтобы не потерять таких как я, вашей Церкви нужно, чтобы хотя бы в некоторых храмах УПЦ поминался только наш Киевский Митрополит".

Так вот, если теперь ради мира в приходе священник УПЦ будет поминать за богослужением только имя Предстоятеля УПЦ, то он автоматически становится нарушителем Устава РПЦ. А ведь в других Поместных Церквах имя Предстоятеля Церкви поминается только на архиерейском богослужении, а в приходах поминают только имя своего епископа...

Итак, как мы с вами смогли убедиться, новость о том, что "РПЦ признала независимость УПЦ" звучит еще несколько фантастически. Остается молиться о том, чтобы в будущем такие новости еще попадались нам на глаза. Но не в качестве медиа-интерпретаций, а как новость о подлинном, реальном событии.

Левый Берег

УПЦ, Митрополит, Драбинко

ПАРАДОКСАЛЬНИЙ ЮВІЛЕЙ. Коли саме і за яких умов була проголошена «українська автокефалія»?

Частина перша

Представники УАПЦ та громадські діячі цими днями святкують «100-річчя початку відродження УАПЦ». Або — в іншому варіанті — «100 років автокефалії». Загальновідомо, що автокефалія, про яку тут йдеться, мала і має самопроголошений характер, тобто була проголошена без погодження із Помісними Православними Церквами та ними сьогодні не визнається. Проте коли, ким саме і за яких історичних умов ця — невизнана досі православним світом — автокефалія була проголошена?


Собор Української Православної Церкви 1991 р.
Питання автокефалії Української Церкви, як відомо, розглядалося на Соборі УПЦ 1-3 листопада 1991 р., який був скликаний її тодішнім Предстоятелем — Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенко)[1]. Однак, цей Собор не проголосив автокефалію Православної Церкви в Україні, а лише засвідчив її користь для майбутнього церковного життя в Україні. Собор УПЦ звернувся тоді з проханням про дарування автокефалії до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II (Рідигера) і єпископату Руської Православної Церкви (Архієрейського Собору РПЦ).

Цікаво, що на думку чільного діяча УПЦ-КП Володимира (Романюка), саме у відмові від само/проголошення автокефалії на Соборі 1991 р., полягала головна стратегічна помилка Митрополита Філарета у його боротьбі за автокефалію. «Коли би Митрополит Філарет, — стверджував Володимир (Романюк), — наважився соборно проголосити автокефалію на соборі 1991 р., то доля УПЦ і Митрополита Філарета, як її Предстоятеля, була б зовсім іншою, а розколу Української Церкви 1992 р. можна було би уникнути»[2].







[1] Як відомо, ухвали цього Собору були підписані всіма його учасниками. Усе ж невдовзі після Собору частина його учасників заявила, що не підтримує прийнятих рішень. Про ставлення до цього Собору спочилого Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира див.: «Українська Православна Церква на межі тисячоліть: здобутки та виклики» // Українська Православна Церква на межі тисячоліть. Документи та матеріали. К.: Видавничий відділ УПЦ, 2012. С. 105-106.
[2] Зі спогадів колишнього секретаря-референта патріарха УПЦ КП Володимира (Романюка).
Чи відповідає ця точка зору дійсності? Важко сказати, бо, як відомо, історія не знає умовного способу. Не береться до уваги тут й інша складова українського автокефального ребусу: позиція Вселенського Константинопольського Патріархату, який наголошував та продовжує наголошувати на своїй винятковій канонічній компетенції у проголошені нових Автокефальних Церков. (А, отже, він утримався б від визнання автокефалії Української Церкви і у випадку, коли би ця автокефалія була б дарована Московським Патріархатом, і тоді, коли б вона була і само/проголошена собором Української Православної Церкви).
Разом з тим, як можна зрозуміти з матеріалів Собору, прохання про дарування автокефалії (а не її проголошення собором УПЦ) було принциповою еклезіологічною позицією тодішнього Предстоятеля УПЦ[3]. «Собор одноголосно прийняв рішення звернутися до Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто законну автокефалію. Собор відкидає самочинну автокефалію, яка завела православних людей до розколу» — заявив Предстоятель УПЦ у своєму Слові у Софіївському соборі[4].

Зрозуміло, що станом на листопад 1991 р. Митрополит Філарет був впевнений, що висловлене Собором та підтримане українською державою прохання про дарування автокефалії поставить Московський Патріархат у ситуацію, коли той буде змушений (навіть всупереч власній волі) дарувати Православній Церкві в Україні цілковиту канонічну самостійність.

Але, як можна зрозуміти з аналізу Доповіді Предстоятеля УПЦ на Соборі, а також з соборних Визначень, що стосуються повної канонічної самостійності УПЦ, тогочасна позиція Митрополита Філарета була обумовлена не лише міркуваннями практичного характеру, але й чіткою богословською позицією. Спираючись на канонічну традицію Православної Церкви, Митрополит Філарет заявив, що оскільки заснувати або оголосити нову Автокефальну Церкву може лише такий церковний орган, який володіє вищою владою у цій Церкві, дарування автокефалії УПЦ є канонічною прерогативою Святішого Патріарха Московського та Архієрейського Собору Руської Православної Церкви[5].







[3] Й, що не менш важливо, відповідала настроям  більшості учасників Собору, які не були готові до самостійного проголошення автокефалії Собором УПЦ
[4] Слово Митрополита Киевского и всея Украины Филарета в воскресение 3 ноября 1991 г. // Собор Украинской Православной Церкви 1-3 ноября 1991 г. Издание УПЦ, Киев, 1992. С. 59. (Цитується у перекладі автора).
[5] Див.: Доповідь Митрополита Філарета на згаданому Соборі: «Керуючись настановами Апостолів та Номоканону, канонічна практика Вселенської Церкви стверджує, що заснувати або оголосити нову Автокефальну Церкву може лише такий церковний орган, який володіє вищою владою у цій Церкві. У нині діючих Автокефальних Православних Церквах така влада властива Помісним Соборам єпископів цих Церков. Природно, що компетенція Собору єпископів Автокефальної Православної Церкви обмежується межами юрисдикції своєї Помісної Церкви». (Там само. С. 28, 30).
Перший Помісний собор
Української Автокефальної Православної Церкви
(5-6 червня 1990 р.)
Не була проголошена автокефалія й на іншому важливому для новітньої церковної історії зібранні — Першому Помісному соборі УАПЦ  (Київ, 5-6 червня 1990 р.). Згаданим зібранням не було прийнято Томосу (або якогось іншого документу), яким би соборно проголошувалася автокефалія Православної Церкви в Україні. Натомість одним з рішень собору було: «Утворити Український Патріархат. Патріархом України обрати Блаженнішого Митрополита Мстислава (Скрипника) з титулом “Патріарх Київський і всієї України”»[1].
Звернімо увагу на формулювання: йдеться про патріарший устрій Церкви[2], а не про автокефалію. Але чому?
По-перше, тут позначився вплив бурхливого політичного життя тої доби. Це була доба «відродження», коли стомлене радянщиною українське суспільство намагалося звільнитися від наслідків комуністичного режиму та заходилося «відроджувати» (або переносити з діаспори) різноманітні суспільно-політичні, культурні та релігійні структури. Зрадянщене суспільство мало потребу у структурах,  які б принаймні символічно залучали людей до «справжньої» (=до-комуністичної) України.

Очолювана Митрополитом Філаретом УПЦ на той час чітко позиціонувала себе як прорадянську і навіть проросійську ідеологічну силу[3]. Тому серед католицької спільноти Західної України символом «справжньої України» стала Українська Греко-Католицька Церква. А у патріотичних колах спільноти православної — цим символом «Церкви-мучениці» та «істинної українськості» стала УАПЦ, чий образ був значно романтизований патріотичною українською інтелігенцією[4]. Таким чином для  політизованої свідомості учасників собору 1990 р. було не так важливо проголосити канонічну самостійність (автокефалію), як інституційно відродити УАПЦ — «справжню українську Церкву», відродження якої ніби «повертало» Україну до її дореволюційного, докомуністичного буття[5].
По-друге, той факт, що собор УАПЦ проголосив утворення «Українського Патріархату», але утримався від проголошення автокефалії, може пояснюватися тим, що інституційно оформлена на цьому зібранні УАПЦ мислилася учасниками собору, як пряма спадкоємниця УАПЦ Василія Липківського (яка, як відомо, оголосила про свою «автокефалію» ще 69 років тому — на соборі 1921 р.). Принаймні, саме про таку ідентифікацію свідчить ще одне рішення згаданого зібрання: «Постанову Другого Всеукраїнського Собору УАПЦ, що відбувся в 1927 році, про самоліквідацію УАПЦ вважати недійсним»[6].
Мені достеменно не відомо, в якому саме середовищі і ким готувалися документи Першого помісного собору УАПЦ. Але судячи з незадовільного богословського рівня соборної документації, це були особи без належної освіти у царині канонічного права, ймовірно, з кола діячів національно-демократичного руху. «Аналізуючи події та документи того часу, — писав спочилий Митрополит Мефодій (Кудряков), — ми маємо чесно визнати, що спосіб, у який був проголошений новий Патріархат, на жаль, не відповідав ні масштабу події, ні її значенню в новітній церковній історії. Документи, ухвалені Собором, сьогодні виглядають дещо наївно. Відчувається, що їх писали у стані емоційного піднесення, часом без належного опрацювання, ймовірно, миряни з числа ініціаторів відродження УАПЦ»[7].
Зауважує спочилий Предстоятель УАПЦ, якому було властиве критичне осмислення новітньої історії цієї церковної спільноти, й «головний канонічний парадокс Собору 1990 р.». «Два найважливіших рішення Собору — це визнання канонічно нечинним акта 1686 р. та проголошення Патріархату. Однак, парадокс соборного “Рішення” в тому, що проголошення неканонічності акта 1686 р. зазначене у п. 9, а ухвала утворити “Український Патріархат” — п’ятьма пунктами вище. І це невипадково. Адже коли чітко дотримуватися канонічної логіки, то після визнання нечинності акта 1686 р. Українська Церква мала би де-юре повернутися до свого попереднього статусу Київської Митрополії у складі Вселенського Патріархату»[8].
Дійсно, Рішення згаданого собору виглядають суперечливими не лише у світлі канонічної традиції Церкви, але й з точки зору формальної логіки. Так, у пункті 4 йдеться про проголошення «Українського Патріархату», а нижче — у пункті 8 — говориться про повернення до статусу, який Українська Церква мала до 1686 р.: «Всеукраїнський Собор повертається до свого правового Статусу, який мав перед незаконним приєднанням до Московської Патріархії». Таким чином, формальне слідування логіці пунктів Рішення мало б привести нас до цілком кумедного висновку: ніби собор УАПЦ спочатку (у пункті 4) проголосив «Український патріархат», а невдовзі його скасував, «повернувшись» до статусу автономної Митрополії у складі Константинопольської Церкви (у пункті 8).
Про незадовільний рівень підготовки матеріалів собору свідчить й інший факт, підмічений Митрополитом Мефодієм: у «Зверненні першого Всеукраїнського Собору УАПЦеркви до українського народу», апології новопроголошеного Київського патріархату відведено лише один абзац, причому одна з ключових фраз цього абзацу повністю запозичена з виступу кардинала Йосипа Сліпого на Другому Ватиканському Соборі[9].

[1] Рішення Першого організаційного Всеукраїнського Святого Собору Української Автокефальної Православної Церкви, що відбувся 5-6 червня 1990 року в місті Києві. Пункт 4. Цит за: Протопресвітер Мирослав-Євген Максимович. [Новітня історія УАПЦ]. Рукопис. C. 47.
[2] Цікава канонічна деталь, яка характеризує церковно-канонічну свідомість учасників Собору УПЦ 1991 р. і собору УАПЦ 1990 р. Якщо у документах Собору 1991 р. йдеться про заснування Східними Патріархами і Главами інших Помісних Церков Київського Патріархату (див. Визначення, пункт 8), то собор УАПЦ проголошує заснування «Українського Патріархату». Як бачимо, відмінність полягає не лише у способі заснування патріаршого ладу в Українській Церкві (самопроголошення у випадку УАПЦ, та заснування Східними Патріархами та Главами Помісних Церков у документах Собору УПЦ), але й у назві самого Патріархату (який у випадку УПЦ дістає традиційну територіальну назву «Київський», а в документах собору УАПЦ має назву, яка видає етнофілетичні настрої учасників зібрання: «Український»).
[3] Про це див.: Ігор Ісіченко, архиєп. Історія Христової Церкви в Україні. Конспект лекцій для студентів духовних шкіл. Харків, 1999. С. 209-210.
[4] Яка знала про трагічну історію УАПЦ 20-30-х, але мала дуже поверхові знання про канонічні суперечки, пов’язані з цією церковною структурою.
[5] Аналогічні сподівання у колах російської інтелігенції у той час покладалися на Російську Православну Церкву закордоном.
[6] Рішення Першого організаційного… Пункт 10. (Там само). Аналогічна позиція — інституційно відроджена на соборі УАПЦ є спадкоємницею УАПЦ Василія Липківського — висловлена і в телеграмі на ім’я Президента СРСР М.Горбачова. «Ми, учасники Всеукраїнського Православного Собору Української Автокефальної Православної Церкви сповіщаємо Вас, що в днях 5-6 червня 1990 року в столиці України м. Києві відбувся організаційний Собор, який проголосив відновлення Української Автокефальної Православної Церкви, що незаконно була ліквідована в 1930 році під час чергового спалаху сталінського терору (т.зв. процесу СВУ)». Цит. за: Мефодій (Кудряков), Митрополит. Цит. вид. С. 52.
[7] Мефодій (Кудряков), Митрополит. Один народ, одна мова, одна нація: вибрані праці до 15-річчя Предстоятельства (2000-2015). К.: Видавничий відділ Фонду пам’яті Митрополита Мефодія, 2015. С. 45.
[8] Там само. С. 45-46.
[9] Там само. С. 48.
Українська автокефалія та документація УАПЦ
у 1942-1944 рр.
Існує думка, що автокефалія була проголошена на київському соборі єпископів УАПЦ (9-17 травня 1942 р.)[1]. Однак, такий погляд слід визнати некоректним, оскільки канонічний аналіз документів УАПЦ цього часу вказує на те, що її єпископат дійсно прогнув до створення автокефальної Православної Церкви в Україні, але разом з тим не ініціював формального, де-юре, проголошення незалежності від свого Кіріарха — Блаженнішого Митрополита Діонісія (Валединського), Глави автокефальної Варшавської Митрополії[2].
Так, у документах вже згаданого травневого собору 1942 р. дійсно міститься заклик до всіх священнослужителів єднатися у «Єдину Святу Автокефальну Православну Церкву»[3]. Але яка саме Церква тут мається на увазі? Та, яка буцімто була щойно заснована на соборі (на основі самочинної, але ще формально не проголошеної автокефалії)? Або ж автокефальна Варшавська Митрополія, яка існувала на основі Томосу 1924 р.?
Українські єпископи, що отримали хіротонії від ієрархів Православної Церкви в Польщі обрали для своєї церковної структури назву: «Українська Автокефальна Православна Церква». І це, на перший погляд, дає незаперечний аргумент на користь того, що «Єдина Свята Автокефальна Православна Церква» — це  ніщо інше, як відроджена за нових історичних обставин УАПЦ Василія Липківського, але вже з канонічно чинним єпископатом. Однак, не варто поспішати з висновками. Бо той самий травневий собор 1942 р., на якому нібито було фактично введено автокефальний устрій УАПЦ, заочно обрав Митрополита Діонісія «Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу» (до наступного «Всеукраїнського православного собору»)[4].
Навіщо це було зроблено? Очевидно, що в умовах конкуренції з «Автономною Церквою» митрополита Олексія (Громадського)[5] єпископату УАПЦ було невигідно опинитися у ситуації канонічної ізоляції (і, відповідно, у статусі «розкольників» в очах значної частини православної спільноти України).

Натомість зберігаючи зв'язок зі своїм Кіріархом — юрисдикція якого завдяки згаданому обранню Місцеблюстителем Київського престолу формально поширилася вже і на Україну — єпископи УАПЦ зберігали через нього канонічне спілкування зі світовим православ’я. З іншого боку, така перехідна канонічна модель могла в майбутньому призвести до подальшої українізації «Автокефальної Православної Церкви у Генерал-Губернаторстві»[6]: аж до створення на її основі автокефальної Православної Церкви в Україні (визнання автокефалії якої було б гарантовано Томосом 1924 р.).
Так або інакше, але цей канонічний казус зберігся і у подальших документах УАПЦ. Так, в «Акті поєднання» від 8 жовтня 1942 р., підписаному очільником «автономістів» митрополитом Олексієм[7] та представниками Собору УАПЦ говориться наступне: «1) Визнаємо, що фактично Українська Автокефальна Православна Церква вже існує. 2) Українська Автокефальна Православна Церква має єднання зо всіма Православними Церквами через Його Блаженство, Блаженнішого Митрополита Діонисія, що до Українського Помісного Собору являється Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу»[8].
Як бачимо, тут з одного боку констатується фактичний автокефальний статус майбутньої об’єднаної церковної структури, а з іншого — наголошується на її канонічному зв’язку з Першоієрархом автокефальної Варшавської митрополії — Митрополитом Діонісієм. Згадка про Митрополита Діонісія в якості Кіріарха міститься й в іншому важливому документі тогочасної УАПЦ: «Тимчасовому Статуті Святої Автокефальної Української Церкви», де говориться, що «канонічним зверхником» цієї Церкви є Блаженніший Митрополит Діонісій[9].
Інтереси єпископів УАПЦ та самого Першоієрарха Варшавської Митрополії могли суттєво різнитися. Ієрархи УАПЦ виразно прагнули до створення української автокефалії[10]. Зі свого боку, Митрополит Діонісій, якому німецька влада забороняла поза межами Генерал-Губернаторства[11] виконувати канонічно-ієрархічні функції[12], міг використовувати ієрархів УАПЦ для поширення свого впливу на територію України.
Для розуміння парадоксальної канонічної моделі «УАПЦ в юрисдикції Першоієрарха Варшавської Митрополії» важливою є канонічна позиція самого Блаженнішого Діонісія та його інтерпретація Томосу 1924 р.[13]
Як зазначає І. Власовський, наголошуючи на тому, що Православна Церква у колишній Польщі є спадкоємницею Київської Митрополії в її канонічній ролі до 1686 р., Митрополит Діонісій вважав, що саме до неї мали належати православні єпархії на анексованих німецькою владою українських, білоруських та (частково) литовських землях. Автокефалія Православних Церков на цих територіях в майбутньому митрополитом Діонісієм не заперечувалася.

Але оскільки набуття автокефалії під час військових дій з точки зору Митрополита було неможливо, він пропонує наступну — компромісну, з його точки зору, — модель розвитку Церкви. Церковне керівництво на «звільнених» українських, білоруських та литовських землях здійснюється Соборами місцевих єпископів, які фактично самостійно впорядковують місцеве церковне життя. Але на період становлення ці — керовані Соборами єпископів — місцеві Церкви не мають поривати зв'язок з Митрополитом Діонісієм, лишаючись через нього у євхаристійному спілкуванні із Східними Патріархами та Главами Автокефальних Церков[14].
Як бачимо, ця запропонована Першоієрархом Варшавської митрополії, модель надавала єпископату УАПЦ певний час для подальшого упорядкування церковного життя на засадах автокефалії (формальне проголошення якої, як можна здогадатися, могло статися не раніше скликання Всеукраїнського православного собору).

Не варто, проте, забувати, що така автокефалія могла по-перше, бути негативно сприйнята німецькою владою, а по-друге, не отримати визнання з боку Помісних Православних Церков. І тут виникає запитання: а чи була взагалі у тодішніх діячів УАПЦ гостра потреба у проголошенні «своєї», української автокефалії, беручи до уваги що польської держави[15] на той час не існувало, а Томос 1924 р.[16], за певного бажання міг бути витлумачений таким чином, щоби стати основою для автокефального буття цілої Української Церкви?
Принаймні, саме про таку інтерпретацію Томосу 1924 р. може свідчити дивний на перший погляд історичний факт: «На Вербну неділю [9 квітня] 1944 р. єпископат УАПЦ визнав митрополита Діонісія “Патріархом усієї України”. Вручення грамот відбулося в залі засідань Священного Синоду. Митрополит Діонісій виголосив вдячну промову українською мовою. За богослужіннями в храмах УАПЦ почалося підноситися ім’я патріарха Діонісія»[17].

[1] Див. наприклад, інформаційну довідку про історію УАПЦ, розміщену на сайті релігійно-інформаційної служби України: «З ініціативи архиєпископа Полікарпа та з благословення митрополита Діонісія у лютому 1942 року в Пінську відбулося дві єпископські хіротонії: Никанора Абрамовича та Ігоря Губи. Цього ж року український єпископат провів Собор, який фактично проголосив автокефалію Української Церкви».
[2] Існувала на базі виданого Константинополем Томосу 1924 р., яким була надана автокефалія Православній Церкві в Польщі (на час, про який йде мова, — окупована німецькими військами).
[3] І. Власовський. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.IV (ХХ століття). Частина друга. С. 223.
[4] Там само.
[5] Глава Української автономної православної церкви в юрисдикції Московського патріархату, митрополит Волинський і Житомирський, екзарх України (з 25 листопада 1941 року).
[6] Назва Православної Церкви в Польщі під час німецької окупації.
[7] Як відомо, підпис митрополита Олексія під цим документом був відкликаний вже на третій день після його підписання.
[8] Цит. за: І. Власовський. Там само. С. 242.
[9] Зокрема у пунктах, де йдеться про вищі органи влади УАПЦ — собор єпископів та тимчасового Адміністратора Церкви, який «призначений на це становище канонічним зверхником Церкви Блаженнішим митрополитом Діонісієм». Цит. за: Там само. С. 226.
[10] Ця точка зору чітко висловлена І. Власовським, який був безпосереднім учасником автокефальних змагань тих часів: «Юрисдикція Митрополита Діонісія… ця юрисдикція, по призначенні Владики Полікарпа, як Адміністратором і благословенні Владикам Олександрові і Полікарпові висвятити українських єпископів, зводилась до духовної опіки над Українською Автокефальною (de facto) Церквою» (Там само. С. 226.)
[11] Генерал-Губернаторство — назва адміністративно-територіального утворення на території окупованої німецькою армією Польщі, що існував в 1939-1945 рр..
[12] Відомо, наприклад, що Митрополит Діонісій мав намір безпосередньо організовувати церковне життя на окупованих німецькими військами землях України. Зокрема, він мав намір прибути у Почаївську лавру у вересні 1941 року, аби очолити святкування на честь преподобного Іова Почаївського та зібрати там собор єпископів своєї Церкви. Натомість це було категорично заборонено німецькою окупаційною владою.
[13] Викладені Митрополитом Діонісієм у «Меморандумі» від 15 липня 1942 р. до німецької влади у «справі організації Православної Церкви на східних землях, занятих німецькою армією».
[14] Див.: І. Власовський. Там само. С. 207-208.
[15] Межами якої була обмежена юрисдикція автокефальної Варшавської Митрополії відповідно до Томосу.
[16] Де історична легітимність проголошення нової Автокефальної Церкви Константинополем спиралася, зокрема, і на той факт, що православні церковні структури в Польщі свого часу входили до складу Київської Митрополії
[17] Ігор Ісіченко, архиєп. Історія Христової Церкви в Україні. Конспект лекцій для студентів духовних шкіл. Харків, 1999. С. 177.
Далі буде
УПЦ, Митрополит, Драбинко

Декларація, яка могла б змінити історію - [ Частина ЧЕТВЕРТА ]

ІІ. Православне просвітництво як вимога сьогодення

1. Православне богослов’я сьогодні

Православне богослов’я відіграє особливу роль в духовній історії людства. Для кожного покоління по-новому відкриваються глибини Істини, вираженої у Святому Письмі, Святому Переданні та вчительстві Соборів і єпископату.

Православне богослов’я двадцятого століття здійснило радикальний поворот до творчого переосмислення спадщини Отців Церкви. Хоча створити неопатристичний синтез, про необхідність якого говорив о. Георгій Флоровський, не вдалося, натомість виникло явище, що заслуговує назви неопатристики. Характерним для сучасної православної думки була актуалізація богослов’я Отців із використанням методів філософії двадцятого століття. Великим досягненням для богослов’я стали праці о. Георгія Флоровського, о. Думитру Станілоае, св. Іустина Поповича. Дещо менше відповідають духу і букві вчення Отців теологічні та релігійно-філософські системи православних екзистенціалістів В. Лоського, Х. Яннараса, митр. І. Зізіуласа. Але їх праці сприяють творчому розвиткові православного богослов’я і розкривають важливі аспекти православного світогляду, що раніше не були в центрі уваги теологічної думки. Важливим досягненням православного богослов’я двадцятого століття стало повернення до еклезіології Отців, згідно із якою центром християнського життя є євхаристійне спілкування.

Найбільш ймовірно, що розвиток православного богослов’я в двадцять першому столітті буде ґрунтуватися насамперед на актуалізації духовних скарбів Святого Письма. Сучасна людина, що знаходиться під впливом постмодерного світогляду, може прокинутися від духовного сну лише під впливом Слова Божого і літургійного життя Церкви. Більшість людей сьогоднішнього світу впевнені у відносності всіх теоретичних побудов. Сучасна людина вірить не книжкам, а реальності, до якої може доторкнутися сама. Євхаристія і Біблія – це дві духовні реальності, які ще можуть повернути сучасне людство до спілкування з Богом. Православне богослов’я сьогодення покликане полегшити сучасній людині відкрити світ Біблії, вказати шлях до антропологічного перетворення, до придбання розуму Христового.

Православне богослов’я знову повинно стати таким ж екзегетичним і антропологічно-практичним, яким воно було в епоху Отців Церкви. Прикладом повороту до творчого сповіщення Євангелія в сьогоднішньому світі може слугувати богослов’я митрополита Антонія Сурожського. Розвивають теологію повернення до Святого Письма видатні православні богослови о. Джон Брек, о. Джон Бер, о. Теодор Стиліанопулус. Методологія сучасної наукової та філософської герменевтики сьогодні підтверджує те, що на власному досвіді знали Отці та вчителі Церкви Христової: немає читання текстів чисто теоретичного, відірваного від цілісного життя особистості.

Сучасна православна герменевтика переконливо і науково бездоганно доводить, що дослідження Святого Письма, заповідане апостолами, має перетворювати людину, змінювати людське суспільство. Християни мають розуміти висоту власного покликання, застосовувати до себе вимоги Святого Письма щодо моральності, знань, святості. Церква взагалі та кожна община зокрема мають відповідати ідеалу церковності, що зображений в Святому Письмі Нового Заповіту. Християнське життя можливе лише як виконання заповідей Спасителя, і дослідження Біблії для православних християн повинно завершуватися втіленням Євангельського ідеалу у власному житті. Сучасна теологія довела, що християнський ідеал науковості полягає саме в такій єдності теорії та практики, знання Біблії та життя згідно із Святим Письмом.

2. "Старий" і "новий" секуляризм

Довгий час секулярний світогляд був ворожим до релігії. Але сьогодні ідеали прогресу, розуму, науковості є визначальними лише для небагатьох секулярно-мислячих особистостей. Більшість сучасних секулярних індивідів та спільнот прийняли ідеали релятивізму, гедонізму, суб’єктивізму. Це означає, що як релятивісти сучасні люди не вірять в можливість однієї істини, наполягають на необхідності існування багатьох рівнозначних поглядів на світ, людину, Бога. Як суб’єктивісти сучасні люди вважають істинними лише свої власні погляди і думки, дозволяючи іншим думати інакше чи взагалі не думати. Як гедоністи сучасні люди розуміють щастя лише як повноту земних насолод і досягнення її вважають критерієм успішності власного життя.

Якщо не так давно секулярний світогляд був обов’язково вірою в розум і прогрес, науку і демократію, то сьогодні секуляризм виступає у формі віри у відносність всього. Особливо небезпечними є настрої заперечення існування єдиної Істини, нав’язування суспільству думки про відносність всіх знань та цінностей. Ще не так давно світогляд "світу цього" зваблював людей власними ідеалами, а сьогодні з небаченим ентузіазмом йде руйнація всіх ідеалів та цінностей. Єдиним обмеженням на шляху дефрагментації суспільства стає влада і в деяких країнах – право. Але сама по собі влада і право без власного ідеального виправдання приречені на загибель, і сучасна цивілізація без духовного відродження виявляється під загрозою.

Церква Христова закликає людство, кожен народ і кожну особистість відкрити в християнстві надійну опору. Ісус Христос є тим Каменем, на якому будується не лише сама Церква, але може будуватися і сучасне суспільство. Християнська моральність як ніколи потрібна для виживання людства, націй, особистостей. Християнські ідеали суспільного життя є єдиним можливим засобом для подолання гедоністичного егоїзму. Християнство навчає, що не все є відносним, що абсолютна Істина існує і визнання Її є спасительним для людства, нації, особистості.

Сучасна суспільна думка визнає відносність ідеалів раціоналізму, сцієнтизму, прогресу, демократії. І це визнання мало б полегшити для людства прийняття Христового вчення. Але новий секуляризм, із його відмовою визнавати будь-яку абсолютну істину та будь-які незмінні цінності, виявився ще більшою перепоною на шляху християнізації суспільного життя. Довести істину людям, що прийняли новий секуляризм, можливо не стільки науково, теологічно, апологетично, скільки практично, життєво, молитовно. Як ніколи справедливими виявляються слова Спасителя: "Так да світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного" (Мф. 5:16).

Православна Церква визнає право людини на власний світогляд. Але тим більше вона наполягає і на своєму власному праві проповідувати Істину Євангелія. Ця проповідь є для Церкви її прямим обов’язком перед Богом, і від свідчення про існування та спасительність єдиної Істини Церква ніколи не відмовиться. Церква також має обов’язок свідчити про загрозу загибелі для людства та особистості на всіх тих шляхах, на яких вони не приймають єдину вічну Істину.

Особливо небезпечними є ті суспільні ідеології, для яких Християнство і Православ’я є лише засобами для досягнення цілей, визначених секулярним світоглядом. Прикладом такого світогляду є думка про те, що Православне Християнство не є спасительним вченням для всього світу, але є духовним чинником для деяких націй та їх цивілізаційних спільнот. Такий ізоляціонізм небезпечний тим, що зводить абсолютну Істину Православного Християнства на один рівень із людськими ідеологіями різних націй чи цивілізацій. Православне Християнство є Істиною, що стоїть нескінченно високо над як загальнолюдськими, так і над національними та цивілізаційними ідеологіями. Те, що Православне Християнство фактично створило ряд національних та цивілізаційних культур, не надає жодним народам (їх керівникам, політикам та ідеологам) права розпоряджатися Православ’ям як чимось їм належним.

3. Православна місія в сучасних умовах

Місія притаманна самій природі Церкви. Церква не може замкнутися сама на собі і не бути зверненою до зовнішнього світу із словом Благої Звістки. Саме про таку зверненість до світу йдеться, коли Ісус Христос називає Своїх учнів "світлом для світу" (Мф 5:14). Громада, що перестала бути місіонерські зверненою до "зовнішніх", зрікається християнського покликання.

Сучасна місіонерська ситуація в Українській Православній Церкві характеризується насамперед нагальною необхідністю у так званій "внутрішній місії" (тобто євангелізації та воцерковленні тих, хто вже вважає себе християнами через хрещення). Вона має стати також і протидією по відношенню до значної місіонерської активності різноманітних протестантських деномінацій, особливо неохаризматичного толку, та навколохристиянських культів. Особливий контекст сучасного місіонерського поля нашої Церкви створює факт досі не улікованого розколу в українському Православ’ї.

Місіонерська відповідальність Церкви перед світом складається із відповідальності єпископів, священиків та мирян. Єпископ як глава місцевої церкви – єпархії – відповідальний її за місіонерський потенціал. Він має турбуватися про належний стан освіти духовенства, якість єпархіальних видань, належний асортимент літератури у церковних крамницях, присутність Церкви у місцевому інформаційному просторі тощо. Єпископ має знайти шляхи зацікавлення місіонерською активністю кліриків своєї єпархії, і по-перше, сам бути прикладом активної місіонерської позиції. Єпископ має заохочувати кліриків єпархії використовувати усі ефективні форми та методи місіонерської роботи.

Священики як такі клірики, що найбільш заглиблені у повсякденну роботу із людьми, повинні пам’ятати, що краща місія – це проповідь християнства власним життям. Виконуючи церковні треби, священики мають усвідомлювати, що зустрічі із людьми під час здійснення таїнств хрещення та шлюбу чи під час різних треб є унікальною можливістю звернутися до тих, хто вважає себе християнином, але, на жаль, дуже часто знає замало про власне православну віру та практичне життя за заповідями Господніми. Священики повинні мати належну освіту, а також вміння виражати вічні християнські істини мовою, зрозумілою сучасній людині.

Миряни повинні також свідчити про віру у Христа власним життям та бути "готовими до відповіді кожному, хто питає вас про вашу надію" (1 Пет 3:15). Освічені миряни повинні залучатися до спеціальної місіонерської роботи.

Заради успіху місії Церква має звертатися до світу його мовою та відповідати на ті питання, що постають у світі сьогодні. Одну й ту саму вічну Істину Церква проголошує таким чином, щоб вона була зрозумілою сучасникам. Мова Церкви – це не тільки вербальна мова. Церква виражає себе не тільки через слова, а усім своїм буттям. Необхідність чи можливість використання в Церкві сучасної мови не означає зведення високої церковної мови до побутового сленгу чи сприяння проникненню до Церкви різних форм низькопробної поп-культури. Сучасна літературна мова має певні відмінності від мови, що використовується у побуті. Це гарантує збереження певної відмінності української мови богослужіння від побутового мовлення, що створює можливість для української мови бути сакральною мовою церковного богослужіння.

Актуальними формами місіонерської роботи мають бути наступні.


  • Відродження обов’язкової практики катехизації дорослих, що готуються прийняти Хрещення, та бесіди із хрещеними та батьками у разі хрещення дітей.

  • Якісна відправа богослужінь із застосуванням, де це потрібно, досвіду служіння "місіонерських літургій", відродження здорового євхаристійного життя.

  • Налагодження системи духовної просвіти при єпархіальних установах та парафіях. Пошук нових ефективних шляхів та методів поліпшення роботи дитячих недільних шкіл.

  • Комплексна церковна видавнича програма, направлена на аудиторію із різним рівнем освіти, на усі вікові та соціальні групи.

  • Активна та гідна присутність Церкви у світському інформаційному просторі та створення якісної мережі церковних ЗМІ.

  • Присутність Церкви у системі освіти, у організації позакласного виховання та досугу дітей та молоді.

  • Заохочування місіонерської активності мирян, зокрема, сприяння домашнім "малим групам" з вивчення Святого Письма та основ православного богослов’я.

Окремо слід сказати про такий важливий місіонерський засіб, як використання сучасної мови у богослужінні. Не існує жодних догматичних або канонічних перепон для здійснення богослужіння сучасною національною мовою, і в нашій Українській Православній Церкві вже існує низка парафій (переважно – у Західній Україні), де у богослужінні використовується українська.

Дві найголовніші проблеми, які постають перед нами у цьому відношенні, мають не "теоретичний", а виключно "практичний" характер. По перше, це – відсутність якісного перекладу повного корпусу православних богослужбових книг українською мовою. Слід зазначити, що такий переклад має здійснюватися виключно професіоналами, які мають належну філологічну та богословську освіту, досконало володіють давньогрецькою, церковно-слов’янською та літературною українською мовами, глибоко знають православну догматику, богословську термінологію. Процес створення такого перекладу вже розпочався у стінах Київської Духовної Академії силами її викладачів.

Інша "практична" проблема – це досягнення необхідного "внутрішнього" консенсусу в самій Церкві щодо використання, де це потрібно, сучасної мови у богослужінні. З одного боку, існують віряни – принципові та безкомпромісні супротивники такої ідеї, з іншого – існують настільки ж принципові прихильники обов’язкового переходу на українську. У тих регіонах нашої держави, де є багато симпатиків проведення богослужіння сучасною українською мовою, але й чимало прихильників збереження церковнослов’янської, ця проблема, безумовно, може бути предметом внутрішньоцерковної дискусії, яка повинна відбуватися у дусі братерської любові та взаємоповаги. До того ж "мовне питання" слід розглядати не лише як місіонерський фактор, але також у контексті перспектив подолання розколу в українському Православ’ї, оскільки у двох найбільших схизматичних угруповуваннях – УПЦ-КП та УАПЦ – богослужіння звершується українською.

Втім, учасникам такої "мовної" дискусії слід завжди уникати будь-якого тиску на вірян і враховувати складну соціо-культурну ситуацію у багатьох регіонах нашої держави. Саме питання про застосування сучасної мови у богослужінні має завжди розглядатися виключно у церковній та переважно місіонерській площині і бути позбавленим будь-якого політичного контексту.

Далі буде