Митрополит Олександр (Драбинко) (ol_drabinko) wrote,
Митрополит Олександр (Драбинко)
ol_drabinko

Декларація, яка могла б змінити історію - [ Частина ТРЕТЯ]

Частина ПЕРША


Частина ДРУГА

lHpZJo4m54A-600x401.jpg

5. Справедливість як фундамент добробуту держави та Церкви

Православна Церква закликає не лише окремих осіб, але й цілі народи та людство взагалі керуватися заповіддю любові до ближнього, що дана нам Спасителем Ісусом Христом. Бог благословляє ті нації та їх лідерів, що встановили справедливий лад, і не благословляє тих, хто примножує беззаконня, корупцію, дозволяючи наживатися на стражданнях простих людей. Церква вчить, що кожна нація має намагатися жити за заповіддю любові. Таке вчення є обов’язком Церкви. Кожне діло любові, здійснене людьми, народом на чолі із його лідерами, є безцінним в очах Господа. Якщо встановлення справедливого порядку  дозволяє людям залишатися людьми, то намагання жити по законам любові робить їх "синами Всевишнього".

Православна Церква наполягала і наполягатиме на необхідності встановлення і зміцнення в Україні цивілізації справедливого порядку. Насильство, корупція, відверте нехтування принципами справедливості, політична безпринципність та економічний грабунок суперечать вимогам Бога щодо норм суспільного життя. Ці норми виражені не лише у Святому Письмі, але і написані Господом у серці кожної людини, про що свідчить голос її совісті (Рим. 2: 15).

Православна Церква наполягає на необхідності дієвої любові у суспільних відносинах. Християнська мораль любові може і повинна стати мірилом особистого сумління керівників народу. Ідеали любові необхідно втілювати в житті християнських спільнот, доводити світові, що життя за Євангелієм – це не утопія, а реальність. Кожен, хто вважає себе християнином, мусить жити не лише згідно із веліннями совісті, але і згідно з Євангельскими заповідями. Для такого життя необхідна духовна мудрість, яку можливо надбати лише в досвіді переживання євхаристійного єднання віруючих.

Українська Православна Церква вважає за потрібне нагадати політикам, що згідно із природним та писаним Божими Законами вони відповідальні за збереження життя і здоров’я усіх громадян; за духовну та земну незалежність народу; за дотримання принципів рівності; за забезпечення основних прав і свобод. Українська Православна Церква нагадує, наприклад, що крадіжки та хабарі є гріхами, які суворо засуджуються Богом згідно із ясними словами Святого Письма. Тяжкими гріхами є невиплата заробітної плати, насильство над немічними, вдовами та сиротами. Політики України мають змінити сам стиль політичного життя, якщо хочуть бути і називати себе християнами та сподіватися на спасіння своїх душ. Така реформа мала б стати переворотом політичного світогляду еліти українського суспільства, і таких змін Українська Православна Церква сподівається.

6. Свобода і відповідальність людини

Православна Церква свідчить, що всі люди є однаково вільними, а тому і повністю відповідальними за свої вчинки. За вчення свв. Василія Великого, Діадоха Фотікійського і Максима Сповідника свобода, як і розумність, є суттєвою властивістю людини, належить до рис образу Божого в людині. А саме, свобода і розумність людини як риси її богообразної сутності є талантом, що дарований кожній людині. Тому свобода і розумність є тими властивостями людської сутності, які людина як особистість має реалізувати в праведності і святості. Праведність і святість є богоподібністю, досягнення якої потребує особистих зусиль людини і спів-дії благодаті Божої. Свобода і розумність дані кожній людині без зусиль особистості, а просто в силу створеності людини Богом.

Згідно із вченням про Богообразність та суттєвий характер свободи, всі люди мають однакові права. Ці права люди мають незалежно від рівня власного духовного і морального розвитку, але в силу належності до людського роду. Якщо секулярна концепція прав людини передбачає наявність прав у людини з її народження, Православна Церква нагадує, що людський зародок із самого моменту власної появи містить особисту душу (Максим Сповідник, Григорій Палама), а отже – є людиною і має всі права, в тому числі головне – право на життя.

Оскільки всі люди є однаково вільними, то їм належить і однакова фундаментальна відповідальність. А саме, за час свого земного життя людина вибирає або шлях життя, або шлях смерті (Вчення дванадцяти апостолів, гл. 1), вибирає власну вічну долю. Ця відповідальність є абсолютною, так само як і свобода людини, що своїм земним життя вибирає вічне життя з Богом чи без Бога. За висловом св. Миколая Кавасили Бог зберігає самостійність людини і дозволяє їй вибрати як добро, так і зло. Благодать Божа сприяє вибору добра, але не примушує людину.

Крім фундаментальної свободи і відповідальності, що є однаковими у всіх людей, християни мають власну духовну свободу, що її дарував їм Спаситель. Це особлива можливість стояти в добрі і досягати святості. Ця свобода не дає християнам якихось додаткових прав в соціальному житті. Навпаки, християни як обдаровані благодаттю і звільнені від тягаря першородного гріха в таїнстві хрещення, мають особливу відповідальність перед Богом. А саме, вони зобов’язані своїм життя являти моральний приклад для всього людства, бути живим Божим благовістям про можливість надприродного життя.

7. Актуальні проблеми церковно-державних відносин

Українська Православна Церква свідчить, що відділення Церкви від держави, передбачене 35-ю статтею Конституції України, не означає відсутності можливостей для плідної співпраці. Церква і Держава, при всій власній самостійності та самодостатності, не лише можуть, але і повинні мати різноманітну взаємодію заради сьогодення та майбутнього. До співпраці Церкву і Державу примушує спільна духовна і історична відповідальність перед народом. Витлумачення окремими представниками державного апарату 35-ї статті Конституції як такої, що забороняє співпрацю Церкви і Держави, УПЦ вважає юридично помилковим і політично безвідповідальним.

Українська Православна Церква наголошує, що офіційно просить Верховну Раду України внести необхідні зміни в законодавство з метою надання УПЦ в цілому статусу юридичної особи. Відмова надавати такий статус в дійсності є порушенням 35-ї статті Конституції та права релігійних організацій самостійно визначати свою внутрішню структуру. УПЦ як ціле бажає надання статусу юридичної особи, але держава з огляду на власні інтереси та перестороги, порушуючи принцип відділення Церкви від Держави, не передбачає у законодавстві такої можливості. УПЦ має надію на вирішення цієї проблеми в майбутньому. На наше глибоке переконання надання УПЦ статусу юридичної особи відповідає канонічному влаштуванню Православної Церкви. Визнання прав юридичної особи лише за парафіями та іншими окремими структурами церкви є пережитком тих часів, коли в Уставі РПЦ 1961 року Православній Церкві нав’язувалися невластиві для неї форми життя.

Ми вітаємо той факт, що для наших політиків не є чужими питання духовного відродження українського суспільства, що вони піклуються про його консолідацію та саме в Церкві бачать помічника для вирішення цього завдання. В зв’язку з цим, Українська Держава може віднайти способи для закріплення особливого статусу УПЦ як традиційної для України Церкви. Особлива роль Православ’я в історії культури України, в створенні та збереженні української нації дозволяє УПЦ претендувати на цей особливий статус. Такий статус не означатиме дискримінації нетрадиційних для України релігій чи конфесій. Цей статус означатиме лише необхідність особливої поваги до православного християнства та УПЦ з боку державних і суспільних інститутів. Для самої ж УПЦ такий статус ще раз підкреслить її особливу відповідальність за сьогодення і майбутнє України.

Нас тішить, що українська державна влада переймається проблемою церковного розколу та вважає його подолання одним зі своїх пріоритетних завдань. Разом із тим, активна участь держави може мати катастрофічні наслідки, коли замість старих конфліктів та розколів з’являться нові. Загроза саме такого розвитку ситуації виникає тоді, коли представники державної влади ігнорують позицію найбільшої в Україні Церкви, вдаючись до тих чи інших засобів, нібито спрямованих на подолання розколу, але без відома Церкви, не порадившись із її священноначалієм. Подолання розколу є сферою відповідальності не держави, але Церкви та відколовшихся від неї угруповань.

УПЦ вважає за необхідне розвивати співпрацю із державою в соціальній сфері. Саме служіння священників в містах і селах України є соціальним. Церква задовольняє головну потребу людини – потребу в духовному осмисленні власного життя, потребу в свідомому ставленні до Бога, світу, суспільства. Вже тому в місті та селі священик виконує особливе соціальне служіння. Тим більше соціальним є служіння священика традиційної Церкви в армії, лікарнях, системі виконання покарань.

Століттями Церква сприяє задоволенню потреб різних категорій населення в соціальній допомозі. УПЦ має надію на розвиток співпраці із державою в сферах допомоги бідним, хворим і немічним. Церква повинна розвивати власну систему притулків, центрів по реабілітації наркозалежних, тощо. Українська Православна Церква закликає вірних брати активну участь у ініційованому державним керівництвом усиновленні сирот із будинків дитини та інтернатів.

УПЦ має надію на визнання державою церковних освітніх установ. Реформа системи церковної освіти, що здійснює УПЦ, має полегшити таке визнання. Реформа, зберігаючи православні освітні традиції, повинна наблизити навчальний процес в духовних школах (як за змістом, так і за методикою викладання) до сучасних стандартів вищої освіти. Духовні семінарії повинні, перш за все, випускати освічених православних пастирів, чия освіта була б визнана державою як специфічна гуманітарна (соціальна) спеціальність. Духовні Академії повинні надавати студентам спеціалізацію в галузях біблійних, богословських, церковно-історичних та церковно-практичних наук, готувати вчених дослідників, викладачів духовних семінарій, співробітників Синодальних відділів тощо. УПЦ вітає прогрес в справі визнання державою вчених ступенів у сфері богослов’я.

УПЦ вітає співпрацю між Церквою і державою в справі відновлення та збереження пам’яток сакральної архітектури. Православ’я створило особливу традицію «благовістя в фарбах», співі, архітектурі. Тому для православ’я є характерним трепетне ставлення до збережених пам’яток сакральної архітектури, культу, культури. Збереження пам’яток православної культури для нащадків є обов’язком для Церкви і держави. УПЦ нагадує вірним про необхідність дотримання норм законодавства в сфері збереження історичних пам’яток навіть в тих випадках, коли державні службовці нехтують цими нормами. Священики та вірні покликані явити приклад висококультурної поведінки в цій сфері та довести власну спроможність здійснювати богослужіння в пам’ятниках архітектури, тощо.

Далі буде

Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments